Труна накрита жовто-синім прапором. Михайлівський золотоверхий собор Києва повен людей, багато хто - з квітами, багато хто - у темних окулярах, і це не через сонце, яке яскраво світить за непроникними стінами храму.

Я мимоволі звертаю увагу й на інше: більшість жінок - з непокритою головою, і "церковні бабусі", як це бувало колись, не шиплять на таких "порушниць". Це тішить. У церкві звертаються до Бога, який, даруйте за таку вільність, навряд чи принципово не чує жінок без хустинок на голові.

Того дня в церкві прощалися.

Вікторія Амеліна - українська письменниця, 13-та жертва ракетного удару росіян по піцерії в Краматорську. У момент атаки Вікторія перебувала в ресторані з делегацією колумбійських журналістів і письменників.

Письменниця народилася у Львові, у 14 років емігрувала до Канади, але незабаром сім'я повернулася в Україну. Вікторія працювала в IT-сфері, але потім написала першу книжку і вирішила присвятити себе саме цьому. У неї, львів'янки за народженням, була величезна любов до сходу України. Саме Вікторія заснувала 2021 року Нью-Йоркський літературний фестиваль. Ні, не в тому Нью-Йорку, що за океаном - а в нашому, донбаському (і це, мабуть, набагато більший виклик, ніж організувати фестиваль у США). За радянських часів селище називалося Новгородське, але кілька років тому йому повернули первісну назву.

"Селище занепадало, мені було боляче це бачити, а потім взагалі прийшла війна. Ми повинні були вивозити звідти своїх родичів. Щоразу, коли я чула по радіо англомовні пісні про Нью-Йорк (той, що в Америці), я думала про наш Нью-Йорк і починала сумувати. Нарешті я подумала, що треба не плакати, а робити нью-йоркський літературний фестиваль", - говорила 2021 року Вікторія в інтерв'ю радіо "Донбас. Реалії".

Після повномасштабного вторгнення Росії Вікторія Амеліна приєдналася до дослідників воєнних злочинів окупантів у команді Truth Hounds. Ця організація протягом останніх восьми років документує порушення прав людини в Україні та інших країнах Східної Європи.

Восени 2022 року Вікторія з групою Truth Hounds приїхала в деокупований Ізюмський район. Саме вона стала тією, хто знайшов закопаний під деревом щоденник місцевого дитячого поета - Володимира Вакуленка, якого розстріляли росіяни. Буквально за кілька днів до своєї загибелі письменниця на "Книжковому Арсеналі" в Києві презентувала книжку харківського видавництва, яке опублікувало цей щоденник разом із віршами Вакуленка. На тій презентації була і мати, і син убитого письменника.
І я.

Я не знала Вікторію особисто, але презентацію книжки вела моя колишня університетська староста Тетяна Терен, тепер - голова українського PEN. Це культурна і правозахисна організація, що об'єднує українських журналістів, письменників, науковців, видавців, перекладачів.

Вікторія - тендітна, світловолоса - говорила неголосно, доки навколо вирував потік відвідувачів "Книжкового арсеналу", але чомусь її все одно було чутно. Тому що люди вслухалися. Було помітно, що вона сповнена планів, було помітно, яким важливим для неї стало знаходження і порятунок щоденника вбитого письменника. І, звичайно, вона не знала, що російська ракета вб'є її за тиждень. У День народження Володимира Вакуленка. Мимоволі починаєш вірити в містику.

 "...збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження. Як у 1930-х, українських письменників убивають, рукописи зникають, пам'ять стирається. Здається, часи змішуються й застигають в очікуванні розв'язки: я шукаю в слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину "Вальдшнепів Хвильового", п'єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, українські стародруки, спалені в київській бібліотеці 1964-го. Усі наші втрати здаються одним великим текстом, який уже ніколи не прочитати...", - написала Вікторія в передмові до книги Володимира Вакуленка.

Ненаписані книги Вікторії Амеліної тепер - частина цього тексту.

... У соборі душно. Після відспівування лунають звуки кобзи - два хлопці, один - у військовій формі - співають пісню про прощання. А священик говорить про надію на зустріч в іншому світі, у світі без воєн, смутку і смертей.
А думається тільки про те, скільки ще йому належить виголосити точно таких самих промов. Скільки ще може витримати надія.

тільки ж вчилася відпускати чоловіків

а тепер відпускає цілі міста

вулиці, площі, мости і стіни

як кораблики, відпускає в пітьму

– Пливіть, – каже їм

рахує їх у пітьмі до ста

і чує над містом новий літак –

не встигає дорахувати до середини

© Вікторія Амеліна