«Дівчина, яка не любить книжки, рятує їх зі зруйнованих бібліотек деокупованої Харківщини? Так, бо в засніженому Ізюмі може статися і не таке. А ліс, куди не можна ходити, ховає не тільки міни. І що таїться в тому лісі, знає лише мовчазний чоловік, який рятує не книжки — тварин. А, може, знають ще камінні половецькі ідоли на горі. Не ходи на ту гору. Бо можеш побачити те, що не забудеш».

Це — анотація до книги «Сніжний Ізюм», яку написала редакторка Status Quo Аліна Дихман. Передзамовити книгу зі знижкою можна за посиланням.

Як розказує Аліна, задум книги з’явився влітку 2022 року, коли вона прочитала в новинах страшну звістку: «Ізюмського лісу більше немає».

«На щастя, все виявилося не так погано, але я одразу подумала: як відчувають себе ліси, які скували розтяжками та нищать обстрілами?» — розповідає авторка.

Тож про що книга?

  • про людей, які колись бігали по лісах із мечами/луками, грали лицарів та ельфів, боронили дерев'яні фортеці, а тепер боронять Україну;
  • про книги, які змінюють життя (будуть великодки до «Володаря Перснів» та «Лісової пісні»);
  • про ліси, які обов'язково знову будуть місцем сили, а не кладовищами;
  • про Ізюм — фортецю Слобожанщини, яка була такою на початку своєї історії й залишилась дотепер;
  • про справжніх друзів і справжню близькість, про проживання втрати, і надію, і трохи — про кохання, звісно.

Ілюстрації до книги намалювала також харків’янка — художниця Юлія Степанова.

Ми пропонуємо вам декілька цитат зі «Сніжного Ізюма».

«Книжки вціліли далеко не всі. Частину окупанти спалили, частина не витримала осінніх дощів, коли після звільнення села військові ще нікого сюди не пускали. Міра затримала погляд на верхніх книжках. Там усе було впереміш: Франко, Подерв’янський, о, Жадан, якого вона так вправно тулила покупцям у Харкові, а вони й не заперечували. Міра зловила себе на думці, що вже хвилин зо десять тримає в руках то ту, то іншу книжку, немовби знайшла схований ще в давнину скарб».

«Товстелезні дубові двері в кімнату Олекси були щільно зачинені, і Мірі аж закортіло підійти до них і хоч вухо прикласти. Якийсь Олекса Синя Борода, ну що в спальні можна було ховати за такими дверима? Скелет коханки, підшивку «Плейбоя» вісімдесятих, портрет Путіна? Проте якщо третій варіант виявився би реальним, можна було б здати Хмеля хлопцям з СБУ, а самій розкошувати в будинку, пити пиво та джин і хоч голяка ходити».

«Кремʼянець вінчали половецькі баби — ідоли, яких кочівники ставили в степах. Фігури зображали чи то їхніх божків, чи то сили природи: цього Міра не памʼятала, але зараз, освітивши їх ліхтариком, покрилася сиротами.
Химерне то було видовище: камʼяні істукани без очей усе ж дивились. Здалося, що дивились не на місто, що лежало внизу, а крізь віки. Міра подумала: вони, як ніхто, розуміли, що всяка навала минуча, а вони зостануться, як ця гора, це небо і це місто-фортеця біля звивистої, як вуж, річки».

«Міра відчувала себе так, немовби сама опинилась у якійсь книзі, і це заспокоювало. Головні героїні не помирали, так? Вони з гідністю зустрічали всі випробування, брали до рук меч, коли треба; а коли треба, то плуг, і отримували головний приз. Можна мені, будь ласка, сталу психіку, дякую».

► Аліна зазначає, що увесь авторський гонорар передає на актуальні збори для підрозділів Сил оборони, які стоять на захисті Слобожанщини.