"Девушка, которая не любит книги, спасает их из разрушенных библиотек деоккупированной Харьковщины? Да, потому что в заснеженном Изюме может произойти и не такое. А лес, куда нельзя ходить, прячет не только мины. И что таится в том лесу, знает только молчаливый мужчина, который спасает не книги - животных. А, может, знают еще каменные половецкие идолы на горе. Не ходи на ту гору. Потому что можешь увидеть то, что не забудешь».
Это - аннотация к книге «Сніжний Ізюм», которую написала редактор Status Quo Алина Дыхман. Предзаказать книгу со скидкой можно .
Как рассказывает Алина, замысел книги появился летом 2022 года, когда она прочитала в новостях страшную весть: «Изюмского леса больше нет».
«К счастью, все оказалось не так плохо, но я сразу подумала: как чувствуют себя леса, которые сковали растяжками и уничтожают обстрелами?» - рассказывает автор.
Так о чем книга?
- о людях, которые когда-то бегали по лесам с мечами/луками, играли рыцарей и эльфов, защищали деревянные крепости, а теперь защищают Украину;
- о книгах, которые меняют жизнь (будут пасхалки к «Властелину Колец» и «Лесной песне»);
- о лесах, которые обязательно снова будут местом силы, а не кладбищами;
- об Изюме - крепости Слобожанщины, которая была такой в начале своей истории и осталась до сих пор;
- о настоящих друзьях и настоящей близости, о проживании потери, и надежде, и немного - о любви, конечно.
Иллюстрации к книге сделала также харьковчанка - художница Юлия Степанова.
Мы предлагаем вам несколько цитат из «Снежного Изюма».
«Книжки вціліли далеко не всі. Частину окупанти спалили, частина не витримала осінніх дощів, коли після звільнення села військові ще нікого сюди не пускали. Міра затримала погляд на верхніх книжках. Там усе було впереміш: Франко, Подерв’янський, о, Жадан, якого вона так вправно тулила покупцям у Харкові, а вони й не заперечували. Міра зловила себе на думці, що вже хвилин зо десять тримає в руках то ту, то іншу книжку, немовби знайшла схований ще в давнину скарб».
«Товстелезні дубові двері в кімнату Олекси були щільно зачинені, і Мірі аж закортіло підійти до них і хоч вухо прикласти. Якийсь Олекса Синя Борода, ну що в спальні можна було ховати за такими дверима? Скелет коханки, підшивку «Плейбоя» вісімдесятих, портрет Путіна? Проте якщо третій варіант виявився би реальним, можна було б здати Хмеля хлопцям з СБУ, а самій розкошувати в будинку, пити пиво та джин і хоч голяка ходити».
«Кремʼянець вінчали половецькі баби — ідоли, яких кочівники ставили в степах. Фігури зображали чи то їхніх божків, чи то сили природи: цього Міра не памʼятала, але зараз, освітивши їх ліхтариком, покрилася сиротами.
Химерне то було видовище: камʼяні істукани без очей усе ж дивились. Здалося, що дивились не на місто, що лежало внизу, а крізь віки. Міра подумала: вони, як ніхто, розуміли, що всяка навала минуча, а вони зостануться, як ця гора, це небо і це місто-фортеця біля звивистої, як вуж, річки».
«Міра відчувала себе так, немовби сама опинилась у якійсь книзі, і це заспокоювало. Головні героїні не помирали, так? Вони з гідністю зустрічали всі випробування, брали до рук меч, коли треба; а коли треба, то плуг, і отримували головний приз. Можна мені, будь ласка, сталу психіку, дякую».
Алина отмечает, что весь авторский гонорар передает на актуальные сборы для подразделений Сил обороны, которые стоят на защите Слобожанщины.
