Оцінюючи те, що відбувається в Сирії, всі аналітики і коментатори дивляться на ситуацію ззовні, тому насамперед говорять про якісь зовнішні чинники - Росія, США, Туреччина, Іран... Начебто Сирія - це просто місце на карті, точка зіткнення великих гравців. У певному сенсі, можна до питання підходити і так, але все ж таки першопричини того, що відбувається в Сирії, знаходяться усередині, у самій країні, а не зовні. Отже, спробуємо розібратися.

Насамперед потрібно розуміти, що Сирія - країна не просто бідна, а дуже бідна. Кілька цифр. Середня зарплата сирійського держслужбовця - 15 доларів на місяць. Приблизно стільки ж коштує кілограм м'яса. Ще раз: середня зарплата держслужбовця - один кілограм яловичини. За даними ООН, 90% сирійців живуть за межею бідності. Із 18-мільйонного населення близько 3 мільйонів настільки бідні, що можуть опинитися на межі голоду.

Усе це посилюється тотальною енергетичною кризою: навіть у центральні райони Дамаска електрику подають 4 рази на добу на годину або півтори, а в деяких районах Сирії - лише на одну годину на добу.

Звісно, насамперед це наслідки громадянської війни, яка не закінчилася, а тліє досі, а також санкцій і того факту, що центральний уряд не контролює нафтоносних районів країни... З іншого боку, кожен, хто хоча б трохи цікавився питанням, пам'ятає, що після заморожування громадянської війни була маса планів щодо економічної стабілізації Сирії. Росіяни, китайці та іранці пропонували всілякі проєкти, але якось не зрослося. Та й самі сирійці за кілька років так і не змогли хоча б віддалити перспективу голоду для мільйонів співгромадян. Чому?

Тут ми підходимо до другого важливого чинника. Корупцією і клановістю на Близькому Сході нікого не здивуєш, але в Сирії все це набуло зовсім жахливих масштабів. Практично в кожній галузі, яка ще приносить хоч якусь копійку, головним і єдиним бенефіціаром буде хтось на прізвище Асад. А якщо ні - то це буде хтось, хто пов'язаний родинними зв'язками з кимось на прізвище Асад. Не те щоб інших людей у сирійському бізнесі не було, але всі вони виконують скоріше технічні функції, пов'язані з інтересами людей зрозуміло з яким прізвищем.

Тобто, по суті, це знайома нам за часів Януковича «сім'я». Тільки, по-перше, вона на порядок більш тотальна, а по-друге, існує майже 60 років! Нагадаємо, що президент Сирії Башар Асад, який утік, - це син Хафеза Асада, який прийшов до влади ще 1971 року.

Статки деяких членів цієї славетної родини оцінюють у мільярди доларів. При цьому нагадаємо: середня зарплата в країні - близько 15 доларів, а 90% населення перебуває за межею бідності. Такий розрив між багатими і бідними сам по собі не унікальний. Але потрібно враховувати, що економіка Сирії після заморозки громадянської війни перебувала у вкрай жалюгідному стані. Президенти союзних країн могли плескати «брата Башара» по плечу на офіційних зустрічах, але реально підняти економіку Сирії змогли б тільки приватні інвестиції. З огляду на те, що громадянська війна була не закінчена, а заморожена, для інвесторів потрібно було створювати максимально сприятливий клімат. Але про який «клімат» може ітися, якщо вся економіка країни, буквально вся, контролюється умовними «Сашами-стоматологами»?

Але й ця тотальна корупція і клановість - штука не унікальна. Згадайте, як, наприклад, влаштовані монархії Затоки. Є ще один фактор, який зробив крах режиму Асада неминучим. Справа в особистості самого Башара Асада.

Башар Асад виявився дуже поганим диктатором. Не в сенсі поганим, тому що диктор, а в тому сенсі, що зі «школи диктаторів», якби така існувала, Башара Асада виключили б за неуспішність.

Почати потрібно з того, що життя його до диктаторства не готувало. За освітою він - лікар-офтальмолог, причому досить успішний. Після закінчення місцевого університету навіть їздив на стажування до Великої Британії, причому під іншим прізвищем, щоб ніхто не знав, чий він син. Там Асад брав участь у медичних конференціях і вів світське життя. Загалом - не мислив себе ніяким диктатором і взагалі управлінцем. Диктатором мав стати його старший брат. Ось він готувався до трону з дитячих років: любов до військової служби, верхової їзди, улесливе прізвисько «Золотий витязь», надане  місцевою пресою... Бути б йому класичним близькосхідним тираном, таким самим, як його батько, якби не любов до швидкої їзди. Непристебнутий ремінь і швидкість 200 км на годину поставили крапку в недовгій кар'єрі Басіля Асада, і після смерті батька президентом став Башар Асад.

Спочатку сирійці розраховували на те, що Башар, який жив у Європі і має чудову освіту, поведе країну якимось іншим курсом, і надії ці навіть виправдовувалися.

Але пізніше виявилося, що корупційні скандали, ініційовані спадкоємцями, - не що інше, як перерозподіл влади і спроби відсунути «стару гвардію» батька від годівниці, а насправді - нічого не змінилося. Як і раніше, злиденні селяни дивилися на розвішані скрізь, де тільки можна, портрети нового президента, «підклани» в межах одного президентського клану ділили між собою мізерні бюджети, а опозицію заганяли під плінтус.

Утім, тут потрібно зауважити, що саме в цьому, у боротьбі за свій політичний вплив, Башар виявився диктатором так собі. Так, йому приписують усілякі нехороші речі, але, по-перше, багато з них не доведені досі, а по-друге, те, що він робив, цілком укладалося в загальну близькосхідну традицію, тобто було справою для цього регіону цілком звичайною. Він не був таким відвертим упирем, як Саддам Хусейн, особисто тортурами не захоплювався, масових страт не влаштовував. Його особистість не викликала жаху в сирійців, а жах перед правителем для Близького Сходу є штукою не зайвою. Та й узагалі, режим Асада був набагато м'якшим, ніж, наприклад, режим аятолл в Ірані.  

Ну і найголовніше, про що забув Башар Асад. Те, за що його б виключили з ганьбою зі «школи диктаторів». Річ у тім, що кожен диктатор, який розраховує правити більше одного дня, повинен на когось спиратися. Неважливо, як ці люди називатимуться - «особиста гвардія», «опричники», ПВК, «Тонтон макути», «Червоні кхмери» чи «Корпус вартових ісламської революції». Головне, щоб, по-перше, своїм піднесенням і становищем вони завдячували особисто диктаторові, а по-друге - вони мають бути досить численною і добре озброєною силою, щоб у разі чого зі зброєю в руках стати на захист свого благодійника.

У Башара Асада такої сили просто не було. Тому лінія фронту посипалася зі швидкістю руху пікапів по пустелі. Є, звісно, сім'я, і доволі численна, але навряд чи її членів набереться на батальйон, а якщо й набереться - воювати вони не будуть. А більше нікого в Асада немає: ні лояльного соціального прошарку, ні виразної воєнізованої сили, яка була б готова ризикувати життям заради режиму. Зовнішні «партнери», розуміючи такий розклад, втручатися в ситуацію, звісно, не стали. Навіщо їм воювати за те, що не потрібно самим сирійцям? Навіть не якійсь частині сирійців, а взагалі нікому з них, окрім хіба що громадян із прізвищем Асад?

Ну й останнє - чому режим звалили саме ісламісти, а не якісь там прихильники демократичних цінностей і прав людини? У пресі їх скромно називають «повстанцями», але давайте називати речі своїми іменами. Хайят Тахрір аш-Шам - ключове угруповання, що бере участь у поваленні режиму Асада, - визнано терористичним не тільки у США, а й навіть у Туреччині, співробітництво з якою їм, до речі, приписують, і, найімовірніше, не без підстав.

Хай там як, «терористична» - це ярлик, який мало що прояснює. Тут важливо інше: це угруповання - салафітське.

Салафіти - течія в сунітському ісламі, яка закликає повернутися «до витоків» і будувати життя за правилами ранньої мусульманської громади. На думку салафітів, «істинний» іслам за століття був неабияк зіпсований західним впливом. Саме слово «салаф» означає «передування», тобто те, що було раніше. Ні, вони не закликають відмовитися від смартфонів і пересісти з мерседесів на верблюдів. Але, на їхню думку, справжній правовірний повинен припинити займатися алегоричними тлумаченнями Корану, а розуміти слова Аллаха і Пророка буквально, слідувати їм і взагалі перестати намагатися «модернізувати» іслам. У християнській традиції - це щось на кшталт пуритан і взагалі традиціоналістів.

У чому секрет їхньої популярності? Тут треба згадати, що іслам сам по собі, від початку - це релігія дуже «соціалістична» або, якщо завгодно, - соціально орієнтована. У жодній релігії світу «соціальний» аспект не був прописаний так явно і так однозначно. Один із п'яти стовпів ісламу - «закят», тобто «милостиня». Це не та милостиня, яку роздають у християнських церквах жебракам. Це - спільний фонд, який поповнюється всіма членами громади, які можуть його поповнити, і роздається всім, хто цієї можливості не має. Не тільки буквально жебракам, але й просто нужденним усіх категорій. Загалом це така собі «каса взаємодопомоги». Крім того, в ісламі особливе ставлення до багатства і взагалі до грошей і матеріальних благ. Усе це, на думку мусульманина, зовсім не заслуга людини, а дар Аллаха. Навіть якщо ти гроші не успадкував, а заробив чесною працею, то це не ти молодець, а Аллах, який дав тобі цю можливість, створивши потрібні обставини, наділивши діловою хваткою і працьовитістю. Та й узагалі, це не тільки дар, але й випробування, перевірка. Так само, як і бідністю, багатством Аллах випробовує людину, перевіряючи рівень її милосердя та щедрості. (До речі, цікаво, наскільки це суперечить протестантській етиці, яка є фундаментом сучасного капіталізму.)

Цей невеликий релігієзнавчий екскурс потрібен для розуміння того, що для сирійського селянина людина, яка закликає повернутися до витоків віри та написала на своєму прапорі ім'я Пророка, за замовчуванням несе в собі основи соціальної справедливості, прописаної в Корані й Хадисах. І кожен сирійський селянин розуміє, що якби життя було дійсно, а не декларативно організоване за правилами мусульманської громади, його діти не голодували б за жодних обставин.   

Саме ця «соціальна» частина ісламу робила привабливою для молодих людей Аль-Каїду, забезпечувала широку підтримку афганським талібам та утримує режим аятол в Ірані. І, звісно, у злиденній країні, де соціальне розшарування сягнуло астрономічних масштабів, салафітські угруповання користуватимуться безумовною підтримкою більшості населення. Тобто у салафітів, навіть якщо називати їх «терористами», є потужна соціальна база. А в режиму Асада бази не було ніякої. Тому підсумок конфлікту був вирішений заздалегідь.

Фото - Omar Haj Kadour / AFP / Scanpix / LETA