Був пізній вечір, і земля була надто тверда, коли письменник Володимир Вакуленко шукав відповідне місце в сімейному саду, щоб закопати свій щоденник. Він загорнув окремі сторінки в целофан і розповів про свій план лише батькові та дядькові. Через рік можна немов побачити цю картину: 49-річний чоловік, який самотньо стоїть у зимовому саду біля будинку свого дитинства на Харківщині. Людина, яка знає, що її ось-ось заберуть, і хоче залишити по собі щось нетлінне. Це був вівторок, 23 березня 2022 року, - пише ірландське видання The Irish Times, яке опублікувало історію загибелі українського поета та активіста.

Напередодні Вакуленко з його 14-річним сином Віталієм, який страждає на аутизм, забрали російські окупанти. Того дня Віталія та Володимира звільнили за кілька годин, але документи та телефон письменника залишилися у російського "слідчого". Володимира це насторожило. Його син перестав говорити з моменту, як росіяни окупували Капітолівку.

Капітолівка - нічим не примітне село на околицях Ізюма; до вторгнення там було лише 2000 жителів, всі один одного знали. Свого часу Володимир Вакуленко повернувся до рідного села, щоб дбати про батька та сина. Вакуленко носив оселедець, мав татуювання і незмінний рюкзак, прикрашений українською символікою. Він був поетом, автором смішних та оригінальних дитячих оповідань, активістом, батьком-одинаком та людиною, непохитною у своїх переконаннях. У місцевості, де до вторгнення багато хто розмовляв російською або суржиком, Володимир говорив тільки українською.

Дім Вакуленка стоїть на проспекті Перемоги, що веде до села; у перші дні окупації, коли письменник тільки-но почав вести свій щоденник, він бачив російський танк із вікна вітальні. Він писав про свої почуття і події, що відбувалися: про пограбування окупантами хлібозаводу, про вкрадені велосипеди, мізерну їжу, пригнічуючий ритуал огляду сумок. Інтернету у селі вже не було, електрику давали з перебоями. Володимир писав швидко, кульковою ручкою. Вибравши місце в саду під вишневим деревом, він закопав щоденник. Наступного дня його побоювання, також описані на сторінках щоденника, підтвердилися. Двоє російських солдатів повернулися, проігнорували слова про те, що син Вакуленка не самостійний, посадили Володимира в машину і цього разу він додому не прийшов.

Коли його мати, 71-річна Олена, пішла до росіян, щоб запитати про сина, їй сказали, що його скоро звільнять. «Ми не нацисти», — була відповідь. Батьки чекали, довго чекали, і коли Олена поїхала до Ізюму, щоб дізнатися більше, росіяни заявили, що гадки не мають, де її син. Він зник. Те літо було катуванням для сім'ї. Олена щодня ходила селом, питаючи сусідів, чи знають вони щось. Але крім чуток про те, що її сина бачили у місцевій школі, яку росіяни перетворили на КПЗ, інформації не було жодної. У вересні того ж року контрнаступ ЗСУ вибив російську армію з Ізюма. Незабаром після цього військові виявили те, що можна було назвати "містом мертвих": 400 пронумерованих могил, поспіхом викопаних на місцевому цвинтарі. Повідомлення про масове поховання швидко поширилися міжнародними ЗМІ та соціальними мережами. За кілька тижнів родина Вакуленка отримала підтвердження, що тіло Володимира знайшли у могилі з номером 319.

Письменника вбили двома кулями з "Макарова" — російського армійського пістолета. Пізніше сім'ї повідомили, що тіло Володимира окупанти викинули неподалік заправки за Ізюмом, а поховали його волонтери. Точну дату смерті встановити не вдалося: на думку експертів, письменника було вбито за кілька днів після того, як його забрали з дому.

Наприкінці вересня 2022 року українська письменниця та журналістка Вікторія Амеліна приїхала до Ізюмського району для збору свідчень російських військових злочинів. Коли вона прийшла до будинку Володимира Вакуленка, його батько показав гості кімнату сина. Це була картина перерваного життя: порожні полиці, письменницькі дипломи на стінах та книги українською, які окупанти не встигли забрати.

"Я почала говорити з батьком Володимира про його сина як про письменника. І поки ми говорили про це, він згадав, що Володимир сховав у саду щоденник. Він забув про це, бо був зайнятий лише тим, щоб знайти сина. І тоді ми пішли шукати щоденник, – розповіла Вікторія Амеліна. – Кілька спроб розкопок нічого не дали, адже сад сильно заріс з березня 2022 року”.

Вікторія почала копати трохи ліворуч від того місця, де вони почали пошуки, і натрапила на щось тверде, загорнуте у пластиковий пакет. Знахідку віддали до Харківського літературного музею. Щоденник Володимира Вакуленка пролив світло на його особистість не лише в Україні, а й в інших країнах. Люди зацікавилися автором, якого раніше не знали.

Фото: Вікторія Амеліна

Володя, як його називали друзі, Вакуленко народився у липні 1972 року у пологовому будинку Ізюма та прожив перші 19 років свого життя в Радянському Союзі. Його 20-річчя припало на перші кроки незалежності України. Він працював кухарем, потім робітником на фабриці, одружився. Коли стосунки з дружиною розладналися, Вакуленко переїхав до Львова зі своїм новим коханням Іриною Новицькою, яка спонукала його звернутися до творчості. Син Віталій народився у Володимира та Ірини у 2008 році. Через три роки пара зрозуміла, що у дитини - розлад аутичного спектру. Пара тоді розлучалася, і вони вирішили, що Володимир буде опікуном Віталія, оскільки в Ірини діагностували аутоімунне захворювання, через яке вона була прикута до інвалідного крісла. Жінка переїхала до Дніпра, а Володимир та Віталій повернулися до батьківського дому в Ізюмський район.

"Характер у Володимира був складним. Він був вихідцем із неформальних, нонконформістських кіл, старим панком у шкіряній куртці. Мати Володимира говорила, що цей нонконформізм проявився ще за радянських часів. Він завжди був максималістом і фантазером, намагався заразити енергією та безкомпромісністю інших, що його і любили, - розповів The Irish Times письменник Максим Беспалов, друг Вакуленко за "львівським періодом". - Він був приголомшливим організатором, видавав літературні журнали, в яких публікувалися твори молодих письменників, книги зі шрифтом Брайля, організовував фестивалі у містах України та служив своєрідною сполучною ланкою для письменників з усієї країни, він був максималістом у всьому і вимагав цього від оточуючих: від друзів, родичів і навіть незнайомих людей, тому багато людей згодом переставали з ним спілкуватися, вважаючи його бешкетником і навіть божевільним. Є враження, що Володимир Вакуленко був безкомпромісним романтичним мрійником, але насправді він був складною, дуже неоднозначною людиною. Десь він був надто жорстким, але багато в чому неймовірно м'яким та ніжним”.

Перед окупацією Капітолівки Володимир написав у Facebook пост, у якому похмуро пророкував, що коли прийдуть росіяни, його сусіди видадуть його окупантам. Його родина та друзі вважають, що так і сталося.

Відспівували Володимира Вакуленка холодним грудневим днем у Дмитрівському греко-католицькому храмі у Харкові. Проте смерть письменника стала лише однією із тисяч сімейних трагедій по всій Україні.

Фото: Суспільне Харків

"У мене в хаті – запас картоплі. Птахи співають лише зранку, вдень злі ворони мовчать. Увечері слухаю на мобільному музику, записану до війни, - це мій порятунок", - писав у щоденнику Володимир Вакуленко.

Вакуленко може стати посмертно відомішим, ніж у роки своєї письменницької діяльності. З 17 книг, виданих за життя, найбільшу популярність в Україні набула його дитяча поетична збірка "Татусева книга" (2014). Але 30 із лишком сторінок щоденника назавжди залишаться яскравим свідченням днів, коли він робив усе можливе, щоб зберегти українську ідентичність.

"Існує давня російська імперіалістична традиція "вбивства" інших культур. І це не нове. З цієї причини вбили Володимира. Росіяни спалюють українські книги та бібліотеки, і їхня мета — показати, що такого поняття, як українська культура, не існує", - каже Катерина Міхаліцина, редакторка, яка готує до видання книги Володимира.

"Сьогодні мене зустріли журавлі, що летять високо в небі, і мені здалося, що я чую їхнє курлікання: «Все буде добре для України». Я вірю в перемогу", - це один з останніх записів у щоденнику письменника.

Опіку над Віталієм взяла бабуся. Письменниця Вікторія Амеліна допомагає родині зберегти кімнату Володимира Вакуленка як музей, який можна буде іноді відвідувати. Друзі письменника кажуть, що той був неординарною, талановитою людиною, дуже енергійною, але водночас запальною та конфліктною, тому вони не хочуть, щоб згодом образ Володимира Вакуленка став "мармуровим, як пам'ятник".