Права людини - фундаментальне поняття ідеології лібералізму. Вперше воно з'явилося у французькій Декларації прав людини і громадянина, а до цього ідея природжених прав була оформлена в англійському та американському Біллі про права. Відтоді права людини є ядром конституційного права всіх ліберально-демократичних держав, а принцип рівності в правах і перед законом - мабуть, фундаментом сієї ліберальної ідеології. Але справа в тому, що принцип цей у ліберальних демократіях не дотримується.

Реалізація прав

Мабуть, одним з найяскравіших критиків принципу рівності був Едмунд Берк - англійський парламентарій, публіцист і письменник. Будучи сучасником Великої французької революції, саме він став першим критикувати загальну рівність, яка була зафіксована в Декларації прав людини. На думку Берка, ніякої рівності людей не може бути апріорі, тому що будь-яке суспільство припускає нерівність і соціальну, і політичну. І якщо вже говорити про права людини, то тільки в контексті реально існуючих суспільних відносин, а не ґрунтуючись на прекраснодушних теоріях Дідро про те, що всі люди народжуються однаковими, "світлими і святими". Берк критикував ідеологів Французької революції за те, що вони своїми розмовами про рівність намагаються знищити ієрархію - основу всякої соціальної системи. Проживи англійський письменник ще років сто чи двісті, він би так не гарячкував, тому що ієрархія нікуди не поділася, а рівність, по суті, так і залишилося порожньою декларацією.

Чому загальна рівність прав - фікція? Захисники лібералізму завжди упускають з виду один дуже важливий факт: право на щось саме по собі нічого не значить. Наділення правами - ніщо, якщо не забезпечена можливість їх реалізувати. А ось з цим є проблеми, причому не тільки в Україні, але й у всьому "цивілізованому світі". Якщо людина багата, вона має зовсім інші можливості для того, щоб реалізувати своє право на освіту, медичне обслуговування, житло і навіть на свободу самовираження. Звичайно, деякі країни намагаються зрівняти реалізацію прав для всіх своїх громадян, але все одно можливо це лише до якоїсь межі: у всіх випадках багатий отримує більше. А в деяких ліберальних демократіях і зовсім плюють на рівність реалізації прав своїх громадян. Наприклад, Сполучені Штати (на відміну, ну треба ж, від України) навіть не гарантують своїм громадянам безкоштовної медичної допомоги. У підсумку нормального медичного обслуговування там позбавлені 16% населення - це люди, які не мають медичної страховки, а третина американців отримує медичне обслуговування не в повному обсязі через високу вартість цих послуг. При цьому, за даними Гарварду, через відсутність медичної страховки, тобто можливості оплатити лікування, у 2009-му році в США померло майже 45 тисяч осіб. Сумна статистика, враховуючи, що при цьому на оборону (від кого?) Штати щорічно витрачають по 600 мільярдів доларів. (До речі, що цікаво, ВООЗ визнала, що найкраща у світі система охорони здоров'я на... Кубі. В цій злиденній, задавленій ембарго країні, яка до того ж є, з точки зору лібералів, "тоталітарною державою", кожен громадянин безкоштовно отримує медичну допомогу принаймні в тому обсязі, який може забезпечити держава.)

Аналогічна ситуація з правом на освіту. Воно діє скрізь, але далеко не кожен може це право реалізувати. Так, є приклади, коли люди завдяки розуму й наполегливості долають відразу кілька соціальних щаблів шляхом нагору, але це винятки, що лише підтверджують правило. Свобода самореалізації та інші громадянські свободи теж безпосередньо залежать від наявності у правонабувача "ліберальних цінностей", або, як дотепно визначив цей термін Віктор Пєлєвін, Liberal Value, тобто просто кажучи "лаве".

Будь-який ліберал відповість на це: "Лібералізм припускає можливість для всіх і кожного заробити гроші і сплатити реалізацію прав", - і приведе кілька прикладів з серії "из грязи в князи" або, якщо завгодно, "американської мрії". Правда, є тут один момент, на який прихильнику "американської мрії" заперечити нічого: тисячі видів професійної діяльності припускають різну оплату і головне - ця сама оплата дуже слабо або взагалі ніяк не корелює із суспільною корисністю тієї чи іншої праці. Приклад - вихователька дитячого саду і біржовий спекулянт. Громадська корисність цих людей непорівнянна, але що найголовніше - несумірні їх доходи, а значить - можливості для реалізації прав. Причому несумірні обернено пропорційно суспільній корисності їхньої праці. І таких прикладів можна навести сотні.

Крім того, далеко не всі можуть займатися комерційною, тобто найбільш прибутковою діяльністю в силу своїх особистих якостей, причому в цих якостях немає нічого негожого. Це може бути скромність, довірливість, захопленість справою, яка відсунула отримання матеріальної винагороди на другий план, відданість діяльності, яка апріорі не обіцяє високого прибутку, і т.д. Чому ці якості відкидають їх володарів на соціальне узбіччя?

Відповідь проста: лібералізм, проголошуючи рівність прав, насправді пропонує рівність купівлі цих прав. А це далеко не одне й те ж. Тому права людини, декларовані лібералами, - не що інше як черговий симулякр, тобто копія, яка не має оригіналу, умоглядна конструкція, у якої немає навіть приблизного реального втілення.

Рівність перед законом

Окремо варто зупинитися на рівність перед законом, тобто право кожного громадянина на справедливе досудове слідство і суд, про який так люблять віщати наші доморощені ліберали. Саме ця рівність є предметом їх невсипущої уваги. ЗМІ раз у раз повідомляють про те, що якийсь депутат або його син укотре уникли відповідальності за правопорушення, про те, що хтось відкупився від суду, про те, що кримінальну справу було закрито з причини недоступності фігурантів для правосуддя в силу їх високого положення , і т. д. Усе це ми читаємо щодня, і складається відчуття, що Україна - країна, де закон написаний далеко не для всіх. Хоча насправді це стосується не тільки України. Нерівність перед законом - невід'ємна частина ліберальних демократій. Нерівність ця викликана, насамперед, соціальним розшаруванням.

Найяскравіший приклад - так звана англосаксонська система права, прийнята в Англії, колишніх англійських колоніях і, звичайно, в США. У цій системі Найголовнішим є не закон, тобто прийнята законодавцем і прописана норма, а судовий прецедент і в кінцевому рахунку - судове рішення. Тобто суддя там має набагато більше поле для маневру, тому що фактично його рішення превалює над законом, або, якщо завгодно, судове рішення і є закон. Це створює колосальний ґрунт для зловживань, оскільки трактування конкретної ситуації віддається на відкуп одній людині. Так, у країнах з англосаксонською правовою системою є система стримувань і противаг тотального верховенства суддів, але є і чинники, що допомагають судам спритно маневрувати в морі прецедентів.

Наприклад, з благою метою дотримання прав людини на перше місце там виходить процедура. Зарегульованість процедури притягнення до відповідальності призводить до того, що злочинець може уникнути покарання, якщо правоохоронці порушили процедуру збору доказів його провини. Суд цілком може не прийняти такі докази до уваги. З одного боку, це служить невинним і стримує надмірну прудкість правоохоронців, з іншого - часто-густо допомагає піти від відповідальності злочинцям. Але, звичайно, далеко не всім, а тим, хто зможе довести порушення якихось процедур, послатися на прецедент, піддати аргументи обвинувачення сумніву... Хто ці люди? Кожен злочинець - талановитий юрист? Ні. Це ті, хто може цих юристів найняти. І знову в справу вступає його величність дензнак. Якщо вони в тебе водяться - ти зможеш найняти людей, які допоможуть тобі в протистоянні з правоохоронною машиною, якщо ні - твої шанси на "справедливий суд" різко падають.

Ще один чинник, що допомагає піти від відповідальності, - договірні, тобто, по суті, бізнес-взаємини, прийняті в англосаксонській системі. Суть у тому, що з потерпілим цілком можна домовитися полюбовно, просто відкупившись від його претензій, і таким чином уникнути відповідальності. Само по собі це не є чимось незвичайним, якби подібні відносини не поширювалися на випадки, коли потерпілої сторони немає. Наприклад, якщо йдеться про торгівлю наркотиками.

Найяскравіший і кричущий випадок, який траплявся автору, - історія з американським банком "Wachovia", який "відмив" для мексиканських наркокартелів, прийнявши на депозит нібито від пунктів обміну валюти, 400 мільярдів доларів (вдумайтеся!). З них готівкою в інкасаторських броньовиках перевезли 14 мільярдів. Гроші були в дрібних купюрах, і якщо б це були тільки двадцятки, то вся ця грошова маса важила б 700 тонн! Банк визнав свою провину. Ви думаєте, хтось сів до в'язниці? Або ця сума була вилучена? Ні. Банк просто домовився і заплатив штраф, що дорівнював двом відсоткам (!) його річного прибутку. Історія ця стала надбанням громадськості завдяки мемуарам співробітника американського Управління з боротьби з наркотиками Роберта Мазура, який довгий час працював під прикриттям. Мазур зробив із ситуації єдино правильний висновок: складається відчуття, що займаючись стягненням штрафів з американських банків, замішаних у "відмиванні" коштів, американський уряд знаходиться в частці з наркоторгівцями.

Повертаючись до проблеми рівності перед законом. Уявіть собі, скільки молодих людей, спійманих на торгівлі копійчаними дозами, отримали реальні терміни. Скільки з них відбулися б легким переляком, якби змогли найняти хорошого адвоката?.. Сотні, тисячі? А знаєте, скільки банкірів сіло в США за "відмивання" коштів для наркоторговців? Жодного. Ось така "рівність перед законом". (До речі, після цієї історії стає зрозуміло, чому переважна більшість продаваних у світі наркотиків припадає саме на США.)

Загалом, рівність перед законом у ліберальних демократіях - по суті, така ж фікція, як і всі інші права. Тобто право на об'єктивне розслідування і справедливий суд ніби є, але скористатися їм можна, тільки купивши. Як батон у супермаркеті.

Права без обов'язків

Не може бути прав без обов'язків. Істина ця здається самоочевидною, але чомусь у ліберальних суспільствах про неї намагаються не згадувати. Чому? Та тому, що реальні обов'язки припускають реальні права. А коли права - фікція, то обов'язки вже ніби ні до чого. В українській Конституції, яка, до речі, вважається однією з найбільш ліберальних у Європі, опис прав займає 47 статей, а обов'язків лише... чотири. Громадянин України повинен захищати територіальну цілісність країни, шанувати державні символи, дотримуватися законів та платити податки, що, по суті, можна віднести до "дотримуватися законів". На цьому, власне, все. Що цікаво, обов'язки з правами не корелюють взагалі ніяк, тобто невиконання обов'язків на права ніяк не впливає, принаймні, це не прописано в Основному законі.

У кінцевому підсумку це призводить до того, що суспільство перетворюється на групу людей, яким недоступні права, але які при цьому не обтяжені обов'язками. У такому стані речей навіть є певна "соціальна справедливість".

Хтось може заперечити, що суспільство готове прийняти на себе вантаж відповідальності, прикладений до реальних прав. Насправді це не так. Чому? Є один яскравий приклад, що руйнує всі теоретичні побудови з приводу "соціально відповідальних громадян". Приклад цей називається ОСББ. Об'єднання співвласників багатоквартирних будинків так і не ростуть як гриби після дощу. Причин тому багато, в тому числі - криве законодавство, але все ж головна в іншому: більшість не хоче брати на себе відповідальність навіть за таку шкурну справу, як облаштування свого середовища проживання. Люди звикли платити ЖЕКу й вимагати від останнього рішення проблем, пов'язаних з облаштуванням території. Мало хто хоче взяти турботи про пошук підрядників, покласти на себе частину організаційних обов'язків, розділити відповідальність за якість наданих послуг... Більшості людей це не потрібно. Більшість воліє платити ні за що, ніщо отримувати натомість і при цьому клясти ЖЕКи укупі зі "злочинною владою", обходячи сміттєві купи, перестрибуючи через вибоїни в тротуарах і заходячи в пропахлі сечею ліфти.

Але повернемося до суспільного устрою. Хто править цим натовпом, що не має і не бажає відповідальності? А править так звана "еліта" - невелика група людей, яка крім того, що реалізує в повному обсязі і навіть з лишком права, виконує якісь обов'язки і несе тягар відповідальності. Як вона виконує обов'язки і як розуміє свою відповідальність перед суспільством - інше питання. Головне, що сама система віртуальних прав без обов'язків вибудовує якийсь баланс, на якому ґрунтується рівновага будь-якого ліберального суспільства.

У такій системі є один істотний недолік: поділ еліти і суспільства призводить до консервації системи, а насамперед - еліти. Власне, це ми й спостерігаємо в Україні (в країнах "цивілізованих" цей процес давно завершений). При цьому наші ліберали люблять нарікати еліті на її замкнутість і вимагають собі більше прав, особливо в частині державного управління. Еліта пручається і має на те повне право: обов'язків і відповідальності численні прихильники народовладдя не хочуть, а делегувати хоча б невелику частину повноважень і впливу людям, позбавленим відповідальності, - все одно, що вручити мавпі гранату.

Чи можна якось вирішити всі ці проблеми, розірвати замкнуті кола, породжені віртуальністю прав і небажанням більшості брати на себе відповідальність? Звичайно, ідеальну суспільну систему побудувати неможливо, як і виховати ідеальну людину. Але, принаймні, можна вибудувати систему суспільних відносин, де права наповнені конкретним змістом, а обов'язки та відповідальність стануть невід'ємною частиною правовласника. Про це - в наступній статті циклу. У ній ми скінчимо з критикою існуючої суспільної системи і приступимо до моделювання нового суспільного устрою.