У минулій статті автор описав імітаційну демократію, проблему компетентності і намагався відповісти на запитання, навіщо потрібні "демократичні вибори"? В цьому матеріалі ми поговоримо про політичні партії та організації, що складають так зване громадянське суспільство. Ці інститути є невід'ємною частиною будь-якої ліберальної демократії і покликані посилити роль громадян у політичному житті. Насправді будь-які сучасні політичні організації не тільки не виконують декларованих функцій, але і служать цілям, далеким від народовладдя.

Віртуальні політичні партії

Політична партія - інститут суспільний, а значить, щоб зрозуміти, що уявляють сучасні партії, потрібно зрозуміти, що являє собою сучасне суспільство. А суспільство - наше, та й західне, - істотно відрізняється від того, яке було 100 або навіть 50 років тому. Те, в чому ми живемо зараз, зазвичай іменують "інформаційним", "постіндустріальним" суспільством або суспільством постмодерну. Одна з ознак такого суспільства - ускладнення суспільних відносин настільки, що такі поняття, як "клас" або "ідеологія", втратили всякий сенс.

До шістдесятих-сімдесятих років минулого століття (саме цією розмитою датою зазвичай позначають наступ постіндустріального суспільства, або суспільства постмодерну) все було більш-менш зрозуміло. Були робітники й селяни, які виробляли додаткову вартість на благо експлуататорів. Були декласовані елементи, які своєю нечисленністю тільки відтіняли жорстку класову структуру. І був Карл Маркс, який геніально описав усе це.

Потім у суспільстві сталися трансформації, які якщо не зруйнували остаточно, то неабияк підточили постулати марксизму. Світове виробництво перенеслося до Китаю, і додаткову вартість країн Заходу став формувати ритейл, послуги, спекуляції та інші невиробничі відносини. Селяни, пали під натиском корпорацій з виробництва продуктів харчування, перетворилися на "соціальний проект". Інтернет породив не тільки нові види бізнесу та індивідуальної зайнятості, а й зруйнував монополію на інформацію, що викликало безвекторне бродіння в умах. У результаті суспільство "атомізувалося", і виділити в цьому морі якісь класи вже неможливо.

По відношенню до засобів виробництва, тобто "за Марксом", виділити класи вже не можна, тому що одна людина може виступати відразу у кількох якостях: наприклад, робітник, володіючи акціями, володіє такою-сякою частиною засобів виробництва. Продавши акції, він уже ніби фінансовий спекулянт. Вийшовши на пенсію й отримуючи гроші через недержавний пенсійний фонд, він уже схожий на рантьє. Та й сам робітник - це вже не той очманілий від механічного виконання однієї і тієї ж операції неосвічений представник соціального дна, який був описаний класиками минулого століття. До того ж і робітників залишилося, загалом-то, небагато. Сучасні західні суспільства - суспільства службовців. Якось виразно класифікувати цю різношерсту публіку теж не можна: надто багато різних завдань вони вирішують, дуже різноманітні їхні освітні та інтелектуальні рівні, та й рівень доходів, зрештою, теж не піддається ніякій виразній класифікації.

До речі, спроби класифікувати сучасне суспільство за рівнем доходів теж терпіли нищівні фіаско. Йдеться про періодичні апеляції до певного середнього класу. В Україні було кілька подібних політичних проектів, і всі вони з тріском провалювалися з однієї простої причини: середній клас - категорія маркетингова, але ніяк не політична. Тобто для середнього класу можна спроектувати автомобіль або будинок, але ніяк не єдиний політичний посил. Причина проста. Поставте поруч хірурга, ДАІшника, комерсанта і програміста. Рівень їх доходів буде приблизно однаковий, але надто різний у них освітній та інтелектуальний рівень, занадто різні запити й цілі.

Є, звичайно, в Україні ідеологічні партії - КПУ та ВО "Свобода", але вони швидше підтверджують правило. Ключові характеристики їхнього електорату - вік (навряд чи КПУ могла б розраховувати більше ніж на один відсоток підтримки, будь уведений, наприклад, віковий ценз для виборців) і територія проживання ("Свобода" існує тільки за рахунок мешканців західних областей, які мають свою ментальність та історичну пам'ять). Але вік і територія проживання - категорії досить обмежені. Цим і пояснюється той факт, що і комуністи, і націоналісти не можуть вилізти з політичного маргінесу.

Загалом-то, єдине заперечення, яким можна було б спростувати тезу про декласування суспільства, - періодично виникають протестні групи, поява яких на перший погляд можна прийняти за якісь проблиски класової самосвідомості. Найяскравіші приклади з новітньої історії України - "Податковий майдан" і протести пільговиків. Однак тут потрібно звернути увагу на один факт: самоорганізувалися ці групи у відповідь на конкретні подразники (Податковий кодекс і незграбна спроба уряду реформувати пільгову систему) і фактично припинили свою активність після їх зникнення. Автор у своїх статтях намагався аналізувати причину того, що протест тих же підприємців так і не знайшов політичної форми. При цьому опозиція, яка так і не змогла осідлати протест, помилково звинувачувалася в організаційній імпотенції. Насправді причина зовсім не в опозиції. Причина все та ж: надати протестному руху підприємців якоїсь політичної форми просто неможливо, бо різні вони, підприємці. Різні в освітньому, культурному, майновому плані. Власне, все, що їх об'єднувало, - проблеми з податками, і коли питання було зняте, рух підприємців розсипався сам собою.

Так що намацати якісь класи в сучасному постіндустріальному суспільстві не уявляється можливим. І ідеологію, прийнятну для якої-небудь більш-менш великої частини населення, винайти не можна. Просто тому, що окреслити цю частину проблематично.

Неможливість намацати соціальну базу призводить до того, що "масові" партії вихолощені до стану, коли партія є лідера чи лідерів плюс фінансовий і медійний ресурси. Будь-яка "партійна машина" оживає тільки напередодні виборів, та й то після фінансових чи адміністративних щеплень, щоб потім, після виборів, впасти в анабіоз. Яскравим прикладом "віртуалізації" партійних проектів служить той факт, що "Батьківщина", офіційна кількість членів якої - понад півмільйона, в кризовий момент (арешт і суд свого лідера) змогла зібрати на найбільші акції протесту лише кілька тисяч осіб.

Але партії продовжують існувати. Навіщо? Пояснення може бути тільки одне: партії потрібні не виборцям, а своїм лідерам для формалізації відносин "свій - чужий". Правлячі клани, або, якщо завгодно, "еліти", потребують якоїсь кодифікації для того, щоб спростити адміністрування, розподіл посад, ресурсів і т.д. З цієї точки зору партії дійсно досить зручний інструмент.

Проте в цьому інструменті закладений чинник, який нині добиває і без того не найефективніший зразок представницької демократії. Справа в тому, що будь-який народний обранець у своїх діях керується не тільки (та й не стільки) волею виборців, скільки якоюсь партійною дисципліною, дотримуючись "лінії партії". Як тільки партії не висловлюють нічиїх інтересів, то лінія партії апріорі не проходить по зрізу якихось суспільних настроїв. Вимальовується ця лінія спонсорами, партійною верхівкою, керівниками держави, якщо це партія влади, і т.д. Інтереси виборця у всьому цьому клубку партійних інтересів перебувають десь на двадцятому місці. І народний обранець у цьому не винен: він існує в умовах, не їм вигаданих. І еліти в цьому не винні: вони діють, виходячи з власних прагматичних міркувань. І ми з вами в цьому не винні: така Система, частина якої - політичні партії - давно втратила буд-який сенс. Принаймні, для нас, виборців.

Милиця громадянського суспільства

Громадянське суспільство - це сфера суспільного самовияву громадян, незалежна від держави. Причому ця сфера навіть протиставляється державі, за одним з визначень будучи "фільтром вимог суспільства до політичної системи". В іншому формулюванні громадянське суспільство "контролює державну машину". Іншими словами, громадянське суспільство заявляється як якийсь не державний громадський інститут.

Автору це визначення завжди здавалося дивним. Якщо справа не стосується політики, то все зрозуміло: товариства філателістів або самодіяльні музичні колективи до державного управління відношення не мають, а держава у свою чергу подібними речами цікавитися не може, та й не повинна. Зовсім інша справа, коли "недержавна" громадянська активність переноситься в політичну площину. Ось тут і виникає питання - навіщо? Адже є чудовий інститут загальних виборів, який охоплює всіх, є розгалужена система представницьких органів місцевого самоврядування, є законодавчо закріплені й детально описані механізми взаємодії рядового громадянина і будь-якого державного інституту. Є ще партії, врешті-решт (які теж іноді відносять до громадянського суспільства, але враховуючи, що партії є частиною політичної системи, а значить - системи державної, це питання суперечливе). Хіба у громадян мало способів реалізації своєї політичної активності? Навіщо потрібна ще одна "прокладка" між населенням і державою, тим більше що повноваження цієї "прокладки", тобто будь-яких неурядових організацій, вельми сумнівні?

Насправді, т. зв. громадянське суспільство покликане латати огріхи демократичних систем, служити своєрідною милицею, що дозволяє пересуватися їх чахлим організмам. Судіть самі. Навіщо потрібні правозахисні організації там, де нормально функціонує судова система? Навіщо потрібні об'єднання, що борються за чиїсь права, якщо нормально працюють представницькі органи влади? Навіщо потрібні просвітницькі організації за нормального функціонування системи суспільної комунікації та освіти? Насправді, якщо б демократія дійсно працювала, тобто повністю відповідала декларованим цілям, всяка громадянська активність поза державних інститутів була б просто не потрібна.

У функції "милиці" громадянського суспільства таїться один негативний чинник. Цей інвалідний аксесуар дозволяє існувати ліберальній демократії і далі, замість того щоб лікувати хворий організм. Громадянське суспільство, почасти компенсуючи недоліки демократичних систем, продовжує їх існування, ніяк не сприяючи їх радикальній зміни.

Не можна не згадати про ще одну особливість. Інститути так званого громадянського суспільства, особливо якщо ці організації фінансуються урядами інших країн, дуже часто виступають такими собі "агентами впливу". Автор не прихильник теорій змов та іншої конспірології, але елементарний здоровий глузд підказує, що організація, фінансована однією країною і діюча в інший, буде мати на меті країну-спонсора. Як розцінити це інакше, ніж втручання у внутрішні справи?

Хтось заперечить, що втручання це може бути на благо суспільству. Однак і тут є одне залізобетонне заперечення, засноване на елементарному здоровому глузді: все, що на благо суспільству, має і може народжуватися в самому суспільстві, а не приходити ззовні. Хоча б тому, що всі суспільства різні: десь нормально носити паранджу, десь - влаштовувати гей-паради. У всіх свої традиції, своя ментальність. При цьому, звичайно, імпорт ідей забороняти безглуздо, та й при сучасному рівні комунікацій - неможливо. Але одна справа - ідеї, зовсім інша - гроші та інші засоби для їх втілення.

Ще одна функція т. зв. громадянського суспільства, яку варто згадати окремо, - формування громадської думки. Пальма першості в цьому належить засобам масової інформації, але, по-перше, неурядові громадські організації нерідко фінансують ЗМІ, безпосередньо впливаючи на настрої в суспільстві, а по-друге, дуже часто неурядові організації є генераторами інформаційних приводів. Чи йде це на користь суспільству? Скоріше ні, тому що інформприводи, створювані представниками громадянського суспільства, часто просто абсурдні.

Наприклад, за інформацією Харківської правозахисної групи, жертвами насильства з боку міліції тільки у 2011 році в Україні став майже мільйон осіб. Ця відверта нісенітниця (щоб у цьому переконатися, достатньо подивитися демографічну статистику) була розтиражована сотнями ЗМІ, в тому числі закордонними. Навіщо цей бруд поширюється - питання, що виходить за рамки цієї статті. Головне, що виходить подібна інформація від структур "громадянського суспільства".

Звичайно, і ЗМІ, що фінансуються громадськими організаціями, далекі від якої б то не було об'єктивності. Завдання подібних видань і сайтів - не інформувати читачів, а лаяти владу. Загалом-то, в цьому немає нічого фатального: всяка влада потребує струсу, а наша особливо. Погано, а місцями навіть огидно, що ця лайка давно вийшла за рамки не тільки об'єктивності, але й елементарного здорового глузду. Ну і звичайно, поширення подібної інформації переслідує цілком конкретні цілі, далеко не завжди співвідносні з громадськими інтересами. Про це ми поговоримо в наступній статті, яка буде присвячена засобам масової інформації та інтернету.

А поки - висновок. Політичні партії та організації громадянського суспільства, що переслідують політичні цілі, є не що інше як симулякри, покликані маскувати недоліки демократичних систем і створювати ілюзію народовладдя. В існуючій системі політичного устрою їх необхідність безперечна, але далеко не безперечна сама оптимальність ліберально-демократичного суспільного устрою. Що може бути альтернативою і чи буде в цій альтернативі місце партіям і політичним громадським організаціям? Про це в підсумкових текстах, які завершать цей цикл статей, розставивши всі крапки над "і".