П'ять років Україна чекала на цю подію. П'ять років, з квітня 2007 року, коли виконком УЄФА прийняв те саме рішення, України готувалася. Ні, це не пафос: хтось дійсно щасливий, що в його країні або навіть його місті проходить таке велике спортивне свято, а комусь слова "в рамках підготовки до Євро-2012" набили оскому таку, що навіть стало цікаво, а як же це буде... Минулого тижня фінальна частина чемпіонату Європи з футболу 2012 року стартувала.

Харків входить до числа приймаючих міст: не відразу, не у 2007 році, але у 2009-му він отримав це право. І що б зараз не говорили - отримав виключно завдяки напруженій, копіткій, системній роботі. Хіба вибір УЄФА не є тому підтвердження?

Місто витратило на підготовку до Євро близько 10 мільярдів гривень. 40% цієї суми - кошти держави, 14% - місцевих бюджетів, 45% - гроші інвесторів: насамперед Олександра Ярославського, але не тільки його - ще й "Харківобленерго", яке напередодні Євро відкрило і модернізувало кілька підстанцій, і "Укрзалізниці" з її реформуванням системи пасажирських перевезень, та інших компаній.

Зроблено було багато що. Перше, що впадає в очі, - це аеропорт і стадіон. Ще кілька років тому люди воліли відлітати з Києва, тому що харківський аеропорт був радянським, абсолютно запущеним аеровокзалом. Зараз там усе в порядку. На стадіоні вже пройшов матч чемпіонату, і нарікань до нього немає. Були побудовані готелі. Були відремонтовані дороги - не всі, звичайно, але чимало. Були прибрані або облагороджені відверто непрезентабельні або такі, що спотворюють Харків, місця – на зразок Кінного ринку. Були відремонтовані вокзали, сквери, парки і набережні. Взагалі, клумб стало більше і в цілому - чистіше і світліше. Хоча б косметичний ремонт торкнувся багатьох будинків. До лікарень купили нове медобладнання. Схоже, вперше прийшло розуміння, що в Харкові, хоч він і не на морі, не в горах і не заснований тисячоліття тому, а є в ньому тільки найбільша площа в Європі, все одно бувають іноземці. І треба зробити як мінімум так, щоб їм хтось зміг допомогти, як максимум - щоб місто здалося їм доброзичливим. Відкрили туристично-інформаційні пункти, розробили туристичні маршрути, випустили брошури та карти англійською. Більш цивілізований вигляд прийняв міський транспорт - старих радянських тролейбусів уже майже немає, в місті більше нових складів, водії змінили розтягнуті майки на формені сорочки, а автобуси однакового кольору, що б не говорили, не так ріжуть око, як строкаті різнобарвні машини.

Звичайно, всі ці аспекти підготовки до чемпіонату, всі ці "заходи в рамках підготовки" - іноді дуже неоднозначні. Звичайно, щось зроблено дарма, щось - недороблено, щось зроблено відверто погано. В майбутньому місту не потрібно стільки готелів, а ціни на проживання в них зараз, під час чемпіонату, відлякують туристів. Парковок на виїздах побудували надто багато - УЄФА начебто висунув дещо завищені вимоги. Іноземців, як виявилося, не цікавлять екскурсії областю. Міліціонери за п'ять років, які у них були, так і не вивчили англійську мову. Не кажучи вже, наприклад, про водіїв громадського транспорту. Нова форма даішників, які супроводжують автобуси з футбольними командами, викликає сміх. До поїздів "Hyundai" - безліч питань без відповідей. Метро на дальній Олексіївці так і не відкрили. Більше ніж року і 100 мільйонів гривень не вистачило, щоб закінчити до початку чемпіонату ремонт проспекту Гагаріна. На наметове містечко, побудоване "про всяк випадок" на Олексіївці, без сліз дивитися не можна. Центр Харкова в цілому нагадує велике будівництво. За найоптимістичнішими прогнозами, гості чемпіонату витратять в місті 30-50 мільйонів євро, а на підготовку пішов мільярд...

Ще, звичайно ж, є безліч претензій, які до Харкова безпосередньо відношення не мають, - про бездарну рекламу України на європейському телебаченні, про елементарні лінгвістичні помилки в англомовних промо-роликах, про певне... дивацтво головних талісманів Євро - Славека і Славка і, звичайно ж, про те, що яке може бути спортивне свято, якщо в "катівнях режиму" нудиться Юлія Тимошенко... З усього цього робиться висновок, що Україна так і не стала Європою, хоча їй представлявся такий шанс! І винна в цьому політика, і політики, і чинна влада - державна і місцева... І вже почалися розмови про повсюдну корупцію при підготовці до Євро. Звичайно ж, вона мала місце бути, в нашій країні вона взагалі - частина суспільних відносин, але переживання на цю тему можуть прийняти таких масштабів, що зітруться усі позитивні враження від чемпіонату...

У зв'язку з цим хочеться запитати - звідки така впевненість, що Європою дійсно "можна стати" за п'ять років? Є якісь очевидні приклади подібного ривка і становлення? Невже для того, щоб зробити крок до цивілізованості, достатньо потужних фінансових вливань? Адже Європа - це не тільки відремонтовані з усіх боків, а не тільки з фасаду, будинку і чисті вулиці. Це, насамперед, люди, менталітет, світовідчуття... Можна скільки завгодно вказувати на недоліки влади (і вони дійсно є), але доти, доки на зиму на дачі за містом не можна залишити нічого цінного, бо все одно вкрадуть, трохи дивно говорити про Європу. І друге питання - до тих, хто так любить апелювати до недоробок і настільки це тиражує, що здається, ніби недоробки всюди. Так, непоставлений паркан і розрита клумба - це, звичайно, погано. Дуже погано й іноді навіть соромно. Але невже все те, що зроблено, - теж погано? Зроблено в місті, де в сфері благоустрою нічого не робилося десятиліття? Є гарантія, що якби не Євро й величезні гроші під Євро, - все було б хоча б так, як є, а не гірше? Адже чемпіонат пройде, а дрібна та велика інфраструктура у місті залишаться.

І ще один момент. Спортивне свято - це, схоже, все-таки не свято дороблених або недороблених об'єктів. Це свято настрою. У суботу Харковом пройшли ходою тисячі голландських уболівальників. Вони співали. Вони сміялися. Вони махали руками. Вони дуділи в свої дудки. Вони знімали харків'ян не менше, ніж харків'яни їх. Вони хотіли фотографуватися з міліціонерами і дівчатами. Вони привезли з собою дітей. Вони привезли людей в інвалідних візках. Вони привезли свої помаранчеві костюми, смішні тапки і шапки. Вони позували. Так, у Харкові щось недороблено, і недофарбовано, і напевно вкрадено, і все таке інше... Але незважаючи на все це здавалося, що вони, голландці, були щасливі. Хочеться вірити, що так і є. Хочеться, щоб їм сподобалися наш стадіон, і аеропорт, і наші вулиці, і наша площа, і головне - наші люди. Адже у нас теж є люди, які можуть сміятися, хоч і є якісь проблеми. І тоді, незважаючи на всі труднощі, цілком може вийти справжнє свято.

Тепер - кілька слів про дві події всеукраїнського масштабу. Вони були не дуже резонансними, але дуже показовими: на їх прикладі проявилося відразу кілька політичних каліцтв нашої країни.

Минулого тижня парламент прийняв два законопроекти, які вже, мабуть, можна охрестити епохальними. У другому читанні і як закон був прийнятий законопроект № 9127 "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", через який ще восени чорнобильці й афганці штурмували Кабмін. У першому читанні депутати ухвалили законопроект "Про основи державної мовної політики", який буквально пару тижнів тому спровокував чергову бійку у Верховній Раді.

Спочатку - про законопроект № 9127. Текст цього документа можна умовно розбити на дві частини. Основні його положення дійсно стосуються виконання рішень судів: погашення будь-яких боргів на підставі тих чи інших судових рішень має здійснюватися в порядку і в терміни, встановлені Кабміном. Проте були в законопроекті ще й перехідні положення. Текст цих статей не мав взагалі ніякого відношення до судових рішень, зате безпосередньо торкався інтересів мільйонів українських пільговиків. Згідно з документом, виплати і пільги чорнобильцям, афганцям, ветеранам та інвалідам війни, міліціонерам, шахтарям, медикам, вчителям та іншим категоріям пільговиків теж повинні здійснюватися в порядку, встановленому урядом. Грубо кажучи, стань документ законом, Кабмін міг би вручну регулювати всю громіздку систему пільг в Україні: захотів - щось комусь додав, захотів - урізав, захотів - обнулив. Ця перспектива і викликала неабияких розмірів протестну хвилю в суспільстві.

Після осінніх акцій протесту ситуація заглохла більше ніж на півроку. І ось увечері у вівторок депутати несподівано прийняли цей закон, але - без урахування норм прикінцевих та перехідних положень. Тобто в системі пільг нічого не змінюється, хоча насправді вона потребує реформування (в Україні, за різними даними, від 30% до 40% населення мають ту чи іншу пільгу, їх нарахування регламентується більш ніж 100 нормативно-правовими актами, і бюджет елементарно не справляється з таким навантаженням). Очевидно, що в головному законодавчому органі країни вкотре було прийнято виключно політичне рішення. Звичайно ж, 30-40% пільговиків - це мільйони виборців, яким буквально за кілька місяців представиться шанс виконати свій громадянський обов'язок. Вибори - вже зовсім скоро, а тому ніякого непопулярного, нехай і потрібного, рішення, яке може налякати, розсердити, розчарувати електорат або ще гірше - викликати хвилю акцій протесту і соціальну нестабільність, - прийнято не буде. Хоча справедливості заради варто відзначити, що таке реформування, як було запропоновано законопроектом, - це і не реформування зовсім, а просто спроба піти від рішення проблеми безсистемним ручним регулюванням.

При цьому з боку здається, що влада пішла назустріч сотням протестуючих і відмовилася від жорсткої міри, яку не сприймають люди. Щоб розвіяти це враження, досить вчитатися в ту частину закону, яка все ж була прийнята. В значній мірі вона теж стосується пільговиків - суди постійно розглядають позови про недонарахування або перерахунок якоїсь пільги. За законом виходить, що в разі позитивного рішення суду держава гарантує виплату таких боргів, але - виходячи зі своїх фінансових ресурсів, тобто бюджетних коштів. Є гроші в держбюджеті - є і виплати, немає грошей - немає виплат, і це законно. Тобто рішення суду, навіть якщо на те, щоб його добитися пішли роки, взагалі перестає бути гарантом отримання реальних грошей, а все буде залежати виключно від бюджетного фінансування. Звичайно, це дозволить державі стримати зростання своїх фінансових зобов'язань: тільки за вже прийнятими рішеннями судів України повинна своїм громадянам-пільговикам більше 10 мільярдів гривень. Бажання принаймні не нарощувати цей бюджетний тягар зрозуміле. Але ось це бажання розсіяти увагу - мовляв, найбільш суперечливе ми не приймаємо (коли вже спроба протягнути це саме суперечливе під зовсім іншою назвою провалилася) - залишає дуже неприємний осад.

І - законопроект про мови. Нагадаємо, документ пропонує закріпити на законодавчому рівні поняття "регіональна мова" і надавати статус регіональної тій чи іншій мові, якщо 10% населення будь-якої адміністративної території є його носіями. Фактично, в таких регіонах вводиться двомовність, бо багато сфер суспільного життя повинні вестися обома мовами - державною та регіональною. Про нездійсненність, неспроможність та неопрацьованість цього документа вже сказано дуже багато. Перша спроба поставити його на голосування закінчилася мордобоєм в парламенті. Було очевидно явне ідеологічне протистояння його прихильників і супротивників. І ось - перше читання документ пройшов. Увага, питання: чи означає це, що законопроект доопрацьований, він став кращим, зваженішим, до нього менше питань? Або, можливо, в головному законодавчому органі країни велася дискусія і прихильники прийняття цього рішення змогли переконати якусь кількість своїх опонентів у його доцільності? Ні, і ще раз ні. Регіонали просто зробили якісь виключно організаційні кроки, щоб протягнути закон, а опозиція розробила план, як цьому перешкодити. Кроки провладної більшості - умовити декількох позафракційних депутатів проголосувати "за". Не можна сказати, що подібні методи прийняття законів позитивно характеризують нашу Раду, але, врешті-решт, практика взаємовигідних домовленостей поширена повсюдно. А ось план опозиції і те, що до такого плану змушені взагалі вдаватися, - яскраве свідчення повної деградації і неспроможності нашого парламенту. Він був простий: коли документ поставили б на голосування, лідер фракції "Батьківщина" Андрій Кожем'якін мав передати Володимиру Литвину заяву з вимогою оголосити перерву. В цей же час кілька депутатів від опозиції зімітували б блокування трибуни. Очікувалося, що у відповідь на це якісь парламентарії від більшості теж рушать до трибуни. І в цей час інші депутати від опозиції повинні були фізично повисмикувати з гнізд картки для голосування тих депутатів, які на засіданні відсутні, але чий голос був би відданий "за". У результаті Кожем'якін чомусь команду про блокування трибуни не віддав, план провалився, а законопроект був прийнятий за 30 секунд.

Зараз багато говориться про тактичний програш опозиції в цій ситуації. Так, мабуть, так і є. На війні як на війні, грати доводиться за нав'язаними правилами, але грати же треба... В результаті - голосування зірвати не вдалося, громадськість це питання не схвилювало - значить, донести його важливість не змогли, агітації та роз'яснювальної роботи не було майже ніякої, а реакція на подію як звичайно віддавала безпорадністю - мовляв, цього разу чомусь програли, але взагалі обов'язково переможемо. Але те, що спосіб ведення діалогу або протистояння в парламенті - уже майже завжди тільки силовий, те, що жодних компромісних рішень не приймалося вже Бог знає скільки, те, що 20 людей у залі парламенту цілком можуть дати 260 голосів, то, що навіть усередині начебто ідейно об'єднаної групи політики не можуть домовитися між собою, викликає острах і думки про потворність нашого політичного життя.