Закон "Про доступ до публічної інформації", який регулює передачу громадськості відомостей про діяльність держструктур, почне діяти 9 травня. Зараз інформаційний обіг між владою і суспільством регулюється далекими від досконалості законами про інформацію і про звернення громадян. До вступу в силу закону "Про доступ до публічної інформації" готуються громадські активісти і чиновники. Активісти винаходять запити до державних органів у надії вкотре вивести чиновників на чисту воду, а чиновники у свою чергу ламають голови над тим, як впоратися з валом запитів, який повинен захлеснути держустанови після введення в дію нових правил.
З одного боку, пожвавлення в масах, викликане прийняттям закону "Про доступ до публічної інформації", є виправданим. По-перше, закон суттєво, до п'яти днів, скорочує термін, відведений на видачу інформації, по-друге - передбачає адміністративну відповідальність за ненадання інформації. Крім того, в законі сказано, що "не може бути обмежений доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування або розпорядження державним, комунальним майном", тобто цей документ робить можливим отримання інформації про саму корупційну сферу. Обов'язковою для передачі громадськості є інформація про прибутки чиновників та осіб, що претендують на виборні посади.
З іншого боку, кидати шапки вгору не варто. Тому що закон "Про доступ до публічної інформації" цей самий доступ не стільки дозволяє, скільки, по суті, обмежує. Реалізовано це шляхом введення декількох розпливчастих формулювань, на які чиновники напевно і будуть посилатися, аргументуючи своє небажання надати ті чи інші відомості.
Формулювання ці зосереджені в основному у статті 6, яка називається "Публічна інформація з обмеженим доступом". Закон визначає, що обмеження доступу до інформації можливо у двох випадках. Перший - коли розголошення тієї чи іншої інформації може завдати істотної шкоди інтересам "національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку держави". Крім того, обмеження на поширення інформації може вводитися "з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, захисту репутації або прав інших осіб, запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя".
Тепер спробуємо змоделювати ситуацію. Громадянин захоче поставити банальне для України питання: на які кошти чиновник Сидоров купив "Лексус"? Відповідь на це питання, по-перше, може призвести до порушення громадського порядку: обурені громадяни можуть наміриться завдати шкоди автомобілю, а то й особі зазначеного чиновника. Крім того, відповідь на подібне питання як пити дати завдасть шкоди репутації чиновника, а якщо Сидоров, приміром, суддя, то ще й авторитету правосуддя. Загалом, інформацію про походження "Лексуса" Сидорова можна віднести до інформації з обмеженим доступом відразу за декількома пунктами.
За другу зазначену в законі причину, яка дозволяє обмежити доступ до інформації, автору можна поставити пам'ятник за винахідливість і дотепність. Звучить цей пункт так: "Збитки від оприлюднення такої інформації перевищують суспільний інтерес в її отриманні". Хто повинен оцінювати ступені шкоди і суспільного інтересу - невідомо. Очевидно той, хто цією інформацією володіє, адже складно оцінити ступінь збитку або громадського інтересу, не володіючи відомостями. Власник інформації, звичайно, вирішить, що збиток перевищує суспільний інтерес, причому так буде у всіх випадках. І у всіх випадках він буде умовно правий. Адже можна міркувати і так: інформація, що свідчить про корупційні (злочинні і т.д.) дії когось, завдасть непоправної шкоди авторитету влади (що, звичайно, погано, тому що веде в кінцевому рахунку до анархії), здоров'ю людей (фігурант оприлюдненої інформації може злягти з інфарктом, та й у споживачів інформації через неї пропаде апетит) і національної безпеки (ворог, який не дрімає, може вирішити піти війною, виявивши, що у нас тут повний безлад). Загалом, від будь-якої інформації - суцільний збиток. А суспільної користі практично ніякої: ну дізнається тисяча-інша людей про ще одну виразку на тілі нашого суспільства. І що? Виразки у нас від оприлюднення не розсмоктуються.
Мабуть, вирішивши, що двох пунктів, що обмежують видачу інформації, мало, законодавці пішли далі і ввели класифікацію інформації з обмеженим доступом. Названі вище базові обмеження, і без того допускають безліч трактувань, були доповнені конкретизуюючими пунктами, які скоріше розширюють, ніж звужують число обмежень.
До інформації з обмеженим доступом закон відносить конфіденційну, секретну і службову інформацію. Конфіденційна інформація - це відомості, доступ до яких обмежує особа, про яку ці відомості (крім прибутків чиновників). Службова інформація - інформація, що утворилася в ході діяльності держоргану до публічного обговорення або опублікування рішення. Секретна інформація - відомості, які стосуються національної безпеки та отримані в ході оперативно-розшукової діяльності. До речі, те, що секретна інформація віднесена до публічної, нехай і з обмеженим доступом, свідчить про безграмотність авторів закону: оборот секретної інформації регламентується іншими законами та нормативними актами, а за її розповсюдження навіть передбачена кримінальна відповідальність. У випадку з секретною інформацією має місце явне протиріччя між новим законом і законами, прийнятими раніше. Як такий очевидний ляп пропустили юристи Верховної Ради - загадка.
Але як би там не було, з секретною інформацією все більш-менш зрозуміло. Зовсім інша справа - інформація конфіденційна і службова. Конфіденційна інформація може бути поширена тільки за згодою тих, про кого вона. У законі зроблена позначка "крім суб'єктів владних повноважень", але і без цього суб'єктам є за що зачепитися для обмеження розповсюдження інформації про себе. Так, інформація про особисті витрати членів сім'ї чиновника або депутата цілком може бути конфіденційною, і оголошенню не підлягає (без згоди члена сім'ї, звичайно, але хто ж її дасть).
Зі службової інформацією ще цікавіше. Після введення цього поняття все, що не є підсумковим рішенням органів влади (наказом, розпорядженням, рішенням сесії місцевої ради і т.д.), можна віднести до службової інформації. Щоб зробити інформацію службовою формально, чиновникам усіх рівнів просто потрібно вести подвійний облік документів: один - звичайний, а інший - для присвоєння грифу "Для службового користування". Так, закон "Про доступ до публічної інформації" надає реальний механізм приховування навіть тієї інформації, яка раніше була практично у вільному доступі. Звичайно, для віднесення інформації до службової потрібні підстави, однак, як було сказано вище, їх можна знайти практично завжди. Тим більше, що рішення про обгрунтованість віднесення інформації до категорії "службова" в кінцевому підсумку може прийняти тільки суд. А судитися з органом влади без явної перспективи виграти стане далеко не кожен.
Загалом, закон "Про доступ до публічної інформації" явно написаний чиновниками і для чиновників: ніяких реальних кроків у напрямку прозорості влади або побудови громадянського суспільства він не містить. Але чи вартий цей факт того шквалу обурення, який прокотився по ЗМІ? Певно, що ні. Причина (щоправда, в іншому контексті) була названа вище: у нас виразки від оприлюднення не розсмоктуються. Іншими словами, скільки в Україні відомостей не запитуй, скільки викриваючої інформації не публікуй, переломити ситуацію з корупцією не вийде (а сама боротьба з корупцією заявлена авторами закону як першочергова причина його появи). Тому що крім доступу до інформації потрібні ще дієві механізми її реалізації. Тобто на інформацію має бути чітка реакція правоохоронців, а врешті-решт - суспільства.
У нас же з доброї половині оприлюднених критичних матеріалів можна порушувати кримінальні справи для перевірки інформації. Але справи не порушуються, а якщо і порушуються, то як зірки запалюються - тому що це комусь потрібно, а зовсім не через оприлюднення інформації. І навіть сота частина компромату, що зливається в українські ЗМІ, поховала б будь-якого європейського політика. А наші тримаються бадьоро, миготять на телеекранах і, що найдивніше, - кудись періодично обираються. Так що наявність або відсутність доступу до інформації в Україні, по суті, ні на що не впливає.
