Редактор "Status Quo" Алина Дыхман стала лауреаткой литературной премии "NADNOVI"-2025. Премия дается за лучший фантастический дебют в литературе.
Дебютный роман Алины Дыхман - "Снежный Изюм" - был опубликован в апреле 2025 года.
Это история о потере, дружбе, книгах и поиске себя, пронизанная зимней атмосферой и слобожанским колоритом.
Аннотация: "Девушка, которая не любит книги, спасает их из разрушенных библиотек деоккупированной Харьковской области? Да, ведь в заснеженном Изюме может случиться и не такое. А лес, куда нельзя ходить, скрывает не только мины. И что таится в том лесу, знает лишь молчаливый мужчина, который спасает не книги — животных. А, может, знают ещё каменные половецкие идолы на горе. Не ходи на ту гору. Потому что можешь увидеть то, что не забудешь".
"Идея книги появилась летом 2022 года, когда я прочитала в новостях страшную новость «Изюмского леса больше нет». Я подумала, как чувствуют себя леса, которые сковали растяжками и уничтожают обстрелами", — говорит Алина.
Электронную версию книги можно купить .
Тираж бумажной версии распродан, но ее еще можно заказать в некоторых онлайн-магазинах, например, . Кроме того, книга есть в Харьковской библиотеке им. Короленко.
Публикуем отрывок из романа:
— Ні, так не годиться. Верхній одяг буде тобі заважати. Є ще светр? Одягни, — промовив Олекса, і Міра подумала, що треба спитати, чи тут взагалі можна купити якийсь одяг, бо ж приїхала всього «на день».
Вона зробила подвиг: поставила годинник на восьму і примудрилась встати о восьмій п’ятнадцять, а не тицьнути в кнопку та дрімати ще. За кілька хвилин, зодягнена, уже стояла перед важкими дверима в кімнату Олекси і тільки-но підняла руку, щоб постукати, як він гукнув її з передпокою. Виявилось, чоловік уже дістав із сараю і лук, і стріли, а на дровітню кинув мішок, туго набитий сіном.
— Треба на мішку мішень намалювати, — вирішила проявити ініціативу Міра.
— Ти спочатку в нього влуч, — коротко відповів Олекса і скинув своє вічне пальто. — Светр, питаю, є?
— Та немає, — махнула Міра.
Він виніс їй свій, зеленаво-болотистого кольору та на вигляд грубої в’язки, але коли Міра його одягнула, відчула тепло та м’якість, немовби то був пух, а не шерсть. Закотила рукава, поправила шапку.
— Схожа, мабуть, на опудало.
Чоловік не відповів. Простягнув їй шкіряний сагайдак десь із двома десятками стріл. Міра пристебнула його на пояс (хоча по фільмах здавалось, що сагайдак повинен бути тільки за спиною) і дістала одну стрілу.
— Дерев’яна? — здивувалася вона.
— Звісно. А ти гадала, з чого колись робили стріли?
— Кол-и-ись, — протягнула Міра.
— Так це і лук історичний. Знаєш же, що тут був Ізюмський шлях? Кочівники приблизно з таких і стріляли, і до того ж вправно стріляли. Так, дерев’яні луки і стріли, оперення з гусаків або ж он, — він кивнув у бік кліток, — з воронів. Але краще все ж водоплавні птиці. Їхнє пір’я не так швидко розм’якне під дощем.
— Звідки ти взагалі про це все знаєш? Полюєш? — образ мисливця-Олекси ніяк не в’язався із образом чоловіка, якого вважали ледь не ветеринаром. Чи одних лікує, інших калічить? Міра глянула на чоловіка спідлоба.
— Ти хочеш вчитись чи ні?
Так, на пряме запитання не відповів. Ну добре, але ж вона запам’ятала.
— І що мені робити?
— Спочатку натягни тятиву. Я ж не зможу.
Міра знітилася і почервоніла. Узяла лук, спробувала зробити це так, як їй показав чоловік, але лук опирався, не хотів згинатися, норовив вислизнути з рук. Вдалося тільки з третього разу, і Міра витерла чоло.
— Стріляти так само важко?
— У мішок — ні, — Олекса підійшов ближче, і її на мить вогнем пройняло з того, як він виділив оце «в мішок».
А в що…. чи кого — важко?
— Добре, — чоловік став за її спиною. — Ноги ширше, ліва вперед. Ти праворука?
Міра кивнула.
— Тоді тримай лук у лівій руці, просто витягни її, отак. Лікоть не згинай. Повернись трохи боком до мішені, ліву руку з луком направляй в центр, — він дістав із сагайдака одну стрілу, допоміг покласти на тятиву. — Берись за тятиву трьома пальцями, ні, не так, зачепи її першими фалангами. Один палець зверху, два знизу, між ними хвостовик стріли. Так, добре. А тепер тягни.
— О, і все? — саркастично спитала Міра, у голові якої ельфи стрибали ледь не на слонів, робили витончені піруети, випускали в секунду зо десять стріл, а потім приземлялися, встигнувши поправити зачіску.
— І все, — підтвердив Олекса. — Тягни сильніше, не бійся, ти лук точно не зламаєш, от він тебе може. Ще сильніше, тятива повинна торкнутися твого обличчя.
Міра завжди була впевнена, що вона неслабка дівчинка, але, виявилось, у стрільбі з лука працювали геть інші м’язи, ніж у боксі. Тятива тільки-но торкнулась її обличчя, як Міра розкрила пальці, і щось різко й безжально, немов батогом, ударило її по передпліччю.
— От дідько! — вона випустила лук, задерла широкий рукав Олексиного светра. По передпліччю швидко розпливався яскравий синець.
— Вибач, — Олекса доторкнувся до її руки, і Міра здригнулась. — Я дещо забув. Захист на руку.
— Та невже? — вона нахилилась і приклала до руки жменю снігу.
— Не турбуйся, воно швидко мине. А взагалі, якщо правильно тримати лікоть, то цього не буде
— І про цей маленький факт ти забув розповісти? — поцікавилась дівчина. — П’ятихвилинка непотрібних знань із Олексою Хмелем?
Чоловік хотів, було, схрестити руки на грудях, але глянув на пустий рукав і відвернувся від Міри. Дівчина закусила губу. Треба було швидко щось сказати.
— То давай свій захист. А де моя стріла?
— У лісі.
— Ну, — Міра почухала потилицю, — може, у слона я б і влучила.
***
За годину в лісі було вже вісім стріл. І хоча Олекса щось намагався їй пояснити, якось виправити помилки, вона тільки злилась, знову і знову, як заведена, накладала стрілу на тятиву і відправляла її куди завгодно, тільки не в мішень. Коли чергова зрикошетила і впала біля клітки з вороном, той звився в повітря навіть із перебитим крилом. Олекса підсипав птиці корму, погладив по дзьобу і сказав, що на сьогодні досить.
Міра мотнула головою.
— Я не втомилась.
— Я втомився, — Олекса підійшов і хотів, було, відстебнути сагайдак із її поясу, але Міра смикнула той до себе, і їхні пальці зустрілись. Чоловік стояв так близько, що вона могла роздивитись зморшки коло очей і більш світлі цяточки на карій райдужці. Чомусь Олекса завжди пах якимось травами, немовби спав у сіні? Чого вона взагалі про це думала?
Він стиснув її пальці, та раптом відштовхнув: несильно, але Міра, яка не очікувала цього, на мить втратила рівновагу і схопилась за поліно з дрівні. Воно посунулось під її долоню, посипались на сніг інші, як доміно. Сагайдак залишився у руках Олекси.
— Віддай, — уперто промовила Міра.
Він похитав головою.
— Може, тобі це взагалі не треба?
— Віддай, — Міра підвищила голос. Звідкись примчали Вільха, Каштана і Терен, і хоча вони вже потоваришували з дівчиною, але в цю хвилину обступили Олексу, ніби займаючи кругову оборону. Вільха застережливо рикнула.
— Усе добре, — озвався чоловік до собак, потріпав Вільху. — Мирославо, я прошу тебе.
Вона відвернулась і мовчки почала збирати полінця, а потім щосили жбурнула одне. Те перелетіло через огорожу, упало десь на вулиці.
Міра всілася прямо на сніг, полізла в кишеню за цигарками, наплювавши на заборону. Олекса мовчав.
Дівчина запалила цигарку.
— Друга, — вимовила вона. Руки тряслись і не тільки після неприборканої тятиви.
— Що? — Олекса жестом наказав собакам залишити їх, і ті, немовби зачакловані, побігли. Міра могла б заприсягтися, що Вільха подивилась на неї із жалем.
— Ти питав, чи я втратила когось. Я втратила друга. Його звали Марко. Він… він стріляв з лука. Дуже вправно, — вона скривилась. — Називав себе Ельфом. Я закурила, вибач, цього не повториться.
Олекса нічого не сказав, міцно схопив її за плече, змусив піднятися.
— Не сиди на снігу, — промовив майже лагідно, і Мірі захотілось поревіти, як в дитинстві. — Бо ж ще лютий.
Вона вхопила його за порожній рукав светра, стиснула до болю у кулаках, жаліючи, що мала короткі нігті, бо з довгими було б ще болючіше. Та сльози лишила непролитими. Вирішила вважати це своєю маленькою перемогою.
— Так, — сказала вона. — Ще досі лютий.
