Ланцюг добра: як харків’яни допомагають постраждалим від обстрілів

Фото - sq.com.ua

У Харківській області від початку повномасштабного вторгнення повністю або частково зруйновані близько 36 тисяч приватних житлових будинків і близько 7 тисяч багатоповерхових. Такі дані наводила прокуратура Харківської області станом на вересень 2024 року. Від того часу ця кількість ще зросла.

Власники цього житла потребують відновлення своїх домівок. В Україні діє державна програма Євідновлення, але далеко не всі можуть на неї претендувати.

За даними Харківської обласної військової адміністрації, станом на січень 2025 року в області подано 46 443 заяв для отримання грошової допомоги на ремонт пошкодженого житла. При цьому отримали допомогу 29 714 людей (64%), відмовлено - 11 650 заявникам (25%).

Найчастіше люди отримують відмови з таких причин:

багатоквартирний будинок підлягає капремонту або в ньому пошкоджені місця загального користування;

власники вже самі провели ремонт;

подання заявниками недостовірних даних – житло не було пошкоджене взагалі або було пошкоджене ще до початку повномасштабки;

проблеми з документами.

Для тих людей, які не можуть претендувати на Євідновлення, у Харкові діє проєкт Екохабу.

Фото - sq.com.ua

Ганна Прокаєва
Голова ГО «Нуль відходів Харків», менеджерка проєкту з циркулярної відбудови, координаторка Екохабу

"Фактично цей проєкт є зразком СС - Circle Construction, тобто циркулярного будівництва. Ще до вторгнення у нас працював Екохаб, це і є по суті циркулярка, повторне використання. Коли стала проблема ремонтів житла, ми зрозуміли, що люди можуть приносити нам не тільки предмети вжитку (одяг, взуття, посуд тощо), але й матеріали для відновлення".

Із серпня 2023 до кінця грудня 2024 року цей проект підтримувався швейцарською організацією Helvetas: першу партію вікон надав саме донор. Перші не донорські матеріали працівники Екохабу взяли зі смітника: їм зателефонували з Олексіївки і повідомили, що біля контейнера стоять металопластикові вікна та двері. Потім приносити матеріали почали прості люди.

Коли допомога виходить за межі донорської підтримки і стає справою самих людей, це створює відчуття спільної відповідальності та підтримки. А об’єднання навколо спільної мети робить громаду стійкішою до викликів і здатною до реальних змін навіть у складних умовах.

Із середини 2023 року завдяки проєкту вдалося допомогти приблизно 500 потребуючим.

Зруйнований будинок родини Шевченків, фото надане Світланою Шевченко

63-річна Світлана Шевченко живе у Прудянці Дергачівської громади, звідки до кордону з РФ – близько 15 км. Її діти виїхали у перший день вторгнення, вона – наприкінці березня 2022 року, чоловік – ще за місяць.

Згодом родина повернулася: спочатку у сусіднє село Слатине і жила там кілька місяців у кумів, а потім, приблизно на Великдень 2023-го року, Шевченки переїхали у Прудянку.

Фото - Екохаб

Світлана Шевченко
Мешканка Прудянки

"Цей майданчик нам дуже допоміг. Ми брали вікна, двері, шпалери, труби, крани, навіть цеглу - не вистачало нам стіну оту закласти, яку розбило. Син у мене теж у Прудянці живе, і йому брали вікна теж, бо все побите. За ці матеріали залишали донат - скільки могли і вважали за потрібне. Але так, щоб нас просили сплатити, - такого не було".

Прудянка. Фото - Дергачівська міська рада

За словами Світлани, до повномасштабного вторгнення у Прудянці було до 2000 населення, зараз – близько 200 людей. Це переважно літні люди - дітей немає взагалі, молоді майже теж. Постійно чути обстріли. У селищі не працює жоден магазин – продукти привозять гуманітарні місії або треба їхати в сусідні населені пункти. Аптеки немає: раз на місяць у центр Прудянки приїжджає пересувний аптечний пункт. У модульній амбулаторії раз на тиждень приймає лікар. Ані пошти, ані відділення банку немає.

Із селища ходить електричка, коли є світло. Один раз на тиждень курсує соціальний автобус.

Я як соціальний працівник виїжджаю за межі селища на роботу. Я у всіх питаю, кому що привезти, складаю список, купую все у Дергачах и приводжу людям. Складно дуже, але тримаємося.

Світлана Шевченко

Мешканка Прудянки

Ганна Прокаєва розповідає, що спочатку проект Екохабу був орієнтований лише на Дергачівську громаду. Із нею Екохаб співпрацює на рівні взаємодії не з конкретними заявниками, а із владою.

Фото - sq.com.ua

Інна Волкова
Комендант соціального гуртожитку для переселенців у Дергачах, координатор проєкту від Дергачівської МВА

"Ми вже вдруге беремо вікна для людей із приватного сектору Дергачів. Там дуже багато постраждалих будинків, вікна були забиті дерев'яними плитами. Зараз люди повернулися з евакуації і ремонтують. Вони подають заявки через громаду: у групах районів у Viber є анонси. Ми перевіряємо, що житло справді розбите і що люди не можуть претендувати на Євідновлення, - і потім безоплатно роздаємо ці вікна. Громада ще виділяє групу будівельників, які допомагають людям забивати і ремонтувати".

Зараз проєкт Екохабу охоплює всю Харківську область – найбільшою мірою сам Харків, але також Ізюм, Андріївку, Балаклею і район, Золочів, до загострення ситуації на фронті - Куп'янськ.

Екохаб

Фото - sq.com.ua

Допомогу отримують люди, які постраждали від війни, але при цьому з різних причин не можуть претендувати на Євідновлення. Переважно це люди похилого віку. Повний список того, що можна отримати, є на ресурсах Екохабу: це вікна, двері, сантехніка, шпалери, будівельні матеріалі, інструмент тощо. Також заявникам пропонується безкоштовна доставка на будь-яку відстань. Єдине, в чому потрібна допомога, - Екохаб не має вантажників.

Щоб уникнути шахрайства, працівники Екохабу перевіряють у заявників документи, просять надати фото пошкодженого житла, а також попереджають, що в майбутньому буде перевірка. І це людей стримує: деякі відмовлялися від матеріалів, дізнавшись, що їхнє використання перевірятимуть.

Бувають складнощі. Іноді приходять люди, які хочуть замінити вікна на більш сучасні, але в нас же нових вікон взагалі немає. Ми пояснюємо, що ми - не гуманітарна допомога і що на одне господарство можемо дати максимум 3-4 вікна, а не 10. Але інколи люди навіть кулаками стукають, стверджуючи, що ми зобов'язані щось надати. Перші наші люди, коли почули про повторне використання вікон, взагалі не хотіли їх брати, тим більше - дерев'яні. Ми кожному пояснюємо, що такі вікна навіть кращі і в нас коштують дуже дорого, тому що це термодеревина.

Ганна Прокаєва

Координаторка Екохабу

Екохаб. Фото - sq.com.ua

Загальне правило – за отримані матеріали люди передають донат. За одне вікно, залежно від розміру, це орієнтовно 150-300 гривень. Ці гроші використовуються на забезпечення роботи Екохабу. У тих людей, які не мають фінансової можливості, донатів не беруть.

За словами Ганни Прокаєвої, люди, які віддають матеріали, - переважно середнього статку, емпатичні. Вони мають ціннісну позицію, орієнтовану на допомогу.

Це фактор взаємодопомоги, згуртованості. Взагалі люди, які несуть щось в Екохаб, роблять це, щоб побути в спільноті однодумців, щоб усвідомити, що взаємодопомога - це реальна річ

Ганна Прокаєва

Координаторка Екохабу

Квартира харків’янина Пилипа Диканя потрапила під обстріл на Страсну п’ятницю у 2022 році. За програмою Євідновлення він замінив вікна, а старі рами залишилися цілими. Він відніс їх в Екохаб.

Фото - Facebook Пилипа Диканя

Пилип Дикань
харків'янин

"Хотілося допомогти іншим людям. Ще у 2022 році від співробітників Екохабу я дізнався, що будь-які будматеріали, які ще можна використати, або їхні залишки віддають людям, житло яких пошкоджене. І я подумав – нащо ті рами на смітник, якщо є можливість допомогти?"

Доцент кафедри прикладної соціології і соціальних комунікацій ХНУ ім. В.Н. Каразіна, експерт ГО "Українська експертна ліга" Аліна Калашнікова, яка займається вивченням теми соціальної згуртованості, наголошує: із початком повномасштабного вторгнення готовність людей допомагати один одному переживала значний сплеск.

Як свідчать результати соціологічного дослідження «Медіа та громади. Перезавантаження зв’язків»* (далі – соціологічне дослідження), допомога іншим, благодійність та волонтерство присутні в повсякденній діяльності переважної більшості опитаних. Зокрема, понад 50% респондентів із м. Харків зазначили, що часто допомагають іншим людям (окрім родини) зі справами по дому, по роботі, надають емоційну підтримку. Інколи займаються волонтерством 34,8% опитаних, ще майже 35% - часто і доволі часто; благодійністю інколи займаються 37,8% респондентів, ще майже 33% - часто і доволі часто.

Це має пояснення. За словами Аліни Калашнікової, у нормальних умовах існують поняття соціальної дистанції та «свій-чужий». Це означає, що зазвичай люди готові допомагати «своїм», тобто родині, друзям, сусідам, тим, із якими мають постійний соціальний контакт. Коли почалася повномасштабна війна, поняття «свої» дуже розширилося, фактично – до розмірів нації: «своїми» стали всі, хто по цей бік фронту, «чужими» - хто по той.

Аліна Калашнікова наголошує: у готовності людей допомагати іншим є прояви механізму реципрокності. Так соціологи називають дарування.

Фото - Юрій Васильєв

Аліна Калашнікова
соціолог

"Це фундаментальний для будь-якої спільноти механізм дарування і віддаровування: якщо вам, наприклад, подарували якийсь подарунок, ви будете відчувати необхідність віддаруватися навзаєм. Проєкт Екохабу, на мій погляд, демонструє в тому числі цей механізм. Коли людина віддає щось своє назовні, вона має надію, що отримає щось ззовні у той момент, коли їй це знадобиться. Це не мають бути ті самі люди, яким була надана допомога: просто має спрацювати суспільний механізм".

Водночас, за її словами, така згуртованість, коли коло «своїх» значно розширюється, нестійка і навряд чи зможе існувати на тому самому рівні і після війни. Коли людина віддає постійно своє, то вона має щось отримувати навзаєм: в інакший спосіб довго бути не може. Результати соціологічного дослідження свідчать про те саме: рівень проявів альтруїзму в повсякденному житті громад зараз є нижчим, ніж у 2022 році. Як стверджують респонденти, рівень згуртованості має великий спад відносно згуртованості першого року повномасштабного вторгнення. Це пояснюється перш за все втомою.

Зниження готовності допомагати взагалі всім довкола констатують не лише спеціалісти.

Ось це відчуття і прагнення взаємодопомоги, коли почалася повномасштабна війна, що називається, було на кожному кроці. Зараз, мені здається, менш помітно. У цілому люди, як і раніше, готові прийти на допомогу, але якщо це в прямому доступі, так би мовити: коли людина точно бачить і знає, що комусь треба допомоги. А ось так, щоб подумати, що хтось десь чогось потребує – тих самих вікон, наприклад, - не певен.

Пилип Дикань

харків'янин

65-річна Антоніна з селища Питомник Дергачівської громади наголошує, що такі ініціативи, як реалізує Екохаб, - це насамперед велика моральна підтримка. Із першого дня повномасштабної війни її родина – вона, чоловік і доросла донька - потрапила під окупацію. До кордону з РФ від Питомника – менше 20 км.

Фото - sq.com.ua

Антоніна Юр'єва
мешканка селища Питомник Дергачівської громади

"Поки можна було терпіти, ми залишались, бо не могли покинути своє господарство – худоба в нас була. Але наприкінці квітня 2022 року був обстріл, і наше господарство фактично було знищене. Уся худоба живцем згоріла".

Родина виїхала через РФ до Європи: три місяці в Латвії, потім - Польща, згодом - Західна Україна. Восени 2023 року вони повернулись у Харків, щоб, як каже Антоніна, «бути поближче до дому». Хоча дому в них зараз фактично немає.

Наш будинок у Питомнику розбитий: лишились, можна сказати, рештки. Даху нема, фронтонів нема, вікон нема, стелі і підлоги теж нема: дещо згоріло, дещо згнило. Залишились лише стіни, але невідомо, як воно далі буде: у Питомнику неспокійно, війна ще йде.

Антоніна Юр'єва

мешканка селища Питомник Дергачівської громади

Будинок Антоніни Юр'євої, фото надане нею

Родина не може податись на Євідновлення, тому що їхній будинок – у спільній власності із сусідом, він за кордоном і повертатися поки не планує, а документи мають бути подані всіма власниками. Про проєкт Екохабу Антоніна дізналася від сільського голови. Родина хоче взяти вікна і різні дрібниці для відбудови - шпакльовку, трішки шпалер, інструмент. Зберігати вікна поки будуть у Харкові.

За словами Антоніни, раз на місяць вони з родиною їздять у Питомник. Світла, води, газу там немає, як і людей: навіть ті, у кого вціліло житло, зараз там не живуть, бо небезпечно. Але родина вбачає розраду в тому, щоб хоча б раз на місяць їздити в Питомник, і сподівається повернутися до свого житла.

Координаторка Екохабу Ганна Прокаєва має стриманий оптимізм із приводу майбутнього, незважаючи на те, що участь Helvetas у проєкті закінчилася наприкінці грудня. Екохаб має намір продовжувати цю ініціативу власними силами і силами людей. Окрім того, є перспективи співпраці з Євросоюзом - зокрема, і в передачі вікон, які замінюють у Європі в межах програм реновацій.

Ганна Прокаєва бачить завдання команди в тому, щоб у людей, принаймні в Харкові, була чітка асоціація: якщо у мене є щось, що мені вже не потрібно, але його можна використовувати, - я можу принести це «щось» в Екохаб. Хай це будуть дві розетки, 10 плиток або навіть одна шпалерина.

Екохаб, фото - sq.com.ua

Також у планах Екохабу - розширити напрями допомоги: тут хочуть відкрити майстерню, яка займалася би ремонтами сантехніки, меблів тощо. Ціль - щоб людина відразу могла дізнатися, чи можна якісь вікна трошки зменшити чи збільшити, чи можна відреставрувати ванну тощо. Гроші на цю ініціативу, каже Ганна Прокаєва, є, але поки що Екохаб не може знайти в Харкові чоловіків, які згодилися би працювати: багато мобілізованих, багато майже не виходять із дому через ТЦК.

Звісно, під час війни допомагати важко. Є втома, зневіра, погіршення матеріального стану… Але водночас є усвідомлення того, що не можна зупинятися, треба постійно рухатися.

Ганна Прокаєва

Координаторка Екохабу

*Соціологічне дослідження «Медіа та громади. Перезавантаження зв’язків» проводилося компанією «Оперативна соціологія» в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні». Дослідження проведено у 23 громадах України у квітні-серпні 2024 року. Загальна кількість опитаних – 2 391 респондент. Статистична похибка не перевищує 3,3%.

Стаття підготовлена в рамках проєкту, що реалізується ІРМІ у партнерстві з ЮНЕСКО та за підтримки Японії. Автори несуть відповідальність за вибір та подання фактів, що містяться в цьому виданні. Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію ІРМІ, ЮНЕСКО або Японії

Автор

Наталія Кобзар